І зброярі, і ковалі, і гончарі московські, і ще якісь люди та й люди.
Були поміж ними й бояри.
Були й миряни, його недавні слухачі з Успенського собору.
Придибав і старий коваль, Шутов Корній, латаний та перелатаний дідок, який порятував Омелькові життя.
— Візьми ось! — і дідок сердито простягнув Омелькові житню хлібину (з половою, звісно, як тоді й водилось) у чистенькому вузлику.
Омелян поцілував хлібину.
Поцілував старому й руку, як рідному батькові.
Вони з ним помовчали якусь хвилинку.
Сіли на колоду під парканом.
Та й усі, де хто стояв, там посідали.
Зітхаючи, помовчали. Перехрестились на дорогу.
Потім швиденько валка рушила.
А валка в Омеляна набралась чимала.
Крім погоничів на хурах, українців, що хотіли повернутися додому, щоб допомогти в біді своїм, крім комонних стрільців, що їх московський цар послав охороняти валку, в Москві зустрів Омелько й чумаків, котрі вовну привозили, і тепер чумацька валка рушила на сірих та сивих волах разом з Омеляном.
Чумаки йшли попереду, веселі, бо ж повертались додому.
Бо ж так давно вже дома не були, що й півня дорогою втратили з переднього воза, чорного півня, що чумаки взяли його, виступаючи з дому.
В ту врочисту хвилину, коли рушила валка від Пушкарського двору, наш Омелян потиху заспівав, бо мовчати не міг.
Москва не чула живої, голосної пісні вже чимало років, і коли наш Омелько ненароком торохнув серед притихлих на світанку вулиць на ввесь свій дужий голос, московити, що йшли за ним, з переляку очманіли, бо ж не знали ще про вчорашню царську, ще й не виконану обіцянку — скасувати заборону пісні.
Не знали того й стрільці-охоронники, але, зачаровані співом, вони не кинулись на Омеляна, не заткали співакові пельку, а слухали та й слухали, збентежені, налякані не тільки зухвалим порушенням височайшого указу, а й невідпорною силою пісні, що скувала їм руки, запалила зіниці, захопила дихання, зупинила серця.
Омелян співав стародавньої руської, якої навчився вже тут, бо ж вона відома є всім на Москві:
Омелян співав з почину сам-один, потім, торопіючи, ледве чутно забриніли й голоси з юрми, що зростала з кожною хвилею, потім уже сміливіше розгорталися груди ще в десятків та сотень холопів, кабальних і тяглих людей, що давно вже одвикли в Москві од руської гучної пісні, і тепер, допавшись, не могли вгамуватися, не вміли вмовкнути, співали та й співали за тим одчайдушним хохлом, і заметушились круг товпища співучої сіроми безпорадні стрільці, що вже не мали снаги погамувати аж такий дужий порив народу, а пісня, мов весняна вода велика, греблю прорвавши, кипіла й нуртувала, і текла, і пливла, і струміла, і вже ніяка сила не могла спинити плину пісні, і здавалося, що вже співає, хохла на війну проводжаючи, співає ввесь стольний град, уся Москва, що зараз саме прокидалася в тривожному світанні, поблимуючи де-не-де першими досвітніми вогнями за оболонами шибок по боярських палатах.
Бояри прокидались у подиві, в страсі, в тривозі: німотна Москва співала!
Далеко проводжали українців московити.
А коли потроху вже відстали всі ті добрі сіромахи, що прийшли напутити Омелька, коли вже поминули й ворота Москви, коли вже вибрались на гору коло Воробйового села, дід Корній Шутов спитав:
— Куди звідсіль твоя дорога, синку?
— На Малий Ярославець і далі…
— Гаразд.
— А що хіба?
— Людям треба знати.
— Яким це людям, батеньку?
— Всяким…
— Та й навіщо ж?
— А що ти думаєш?! Отак Москва тебе й відпустить без нікого?
— Москва… — зітхнув Омелечко, прощаючись, і його заклопотаний погляд легкою пташиною шугонув згори над містом.
Перший промінь сонця, лизнувши по золоту бань «сорока сороков», зненацька розпалився й сам від того цілування.
Розжарив, наче коваль шаблі, круто вигнені леза річок.
Дим чергової пожежі над ними торкнувши, той промінь зашарівся та спаленів, аж запалив високий грунь Кремля.
Тьохнуло в парубка серце.
Знов спливла на пам’ять пісня, що забриніла в ньому, коли це все він звідси вперше вгледів, ставши на цій горі, звучна та зграйна пісня про Москву.
Посланець України озирнувся ще раз на стольний град і, не спиняючись, рушив далі, тільки спитав у старого Корнія: