Під розпеченим дахом ридвана було душно, і пан Демид, уболіваючи, порозстібав на Роксолані все, що тільки зумів, і тілеса його жіночки колотились перед ним від поштовхів ридвана, який торохкотів по нерівній степовій дорозі.
При самій дорозі помітивши старезну грушу, всю вкриту сметанкою весняного цвіту, — бо ж дерева того року цвіли чомусь із помітним запізненням, — пан обозний наказав спинитись на перепочинок, бо груша тая була висока та крислата, товста, в три обіймища, з величезною тінню і з такими пахощами, аж паморочилось у голові, з опалими пелюсточками цвіту на землі, під стовбуром: од них, немов од снігу, ставало зразу ніби й не так жарко.
Слуги та джури пустили коней самопаш, знаючи, що в цьому трав’яному лісі побояться вони вовків і ні кроку не ступлять кудись далі, — повипрягали волів і коней з возів та маж, вантажених харчами й припасами, хазяйським добром і скарбами, та й полягали, навіть забувши й пополуднувати, де хто впав, але геть далі від затишку тої груші, щоб не заважати своєму вельможному панові.
А пан Купа, знемагаючи від сонця й від марних зусиль, все-таки не зрікався надії розбудити свою чарівну дружину.
— Жарко ж! — волав він. — Перейди в холодок.
Але дружинонька і вухом не вела.
— Роксо, пробудися лишень! — благав він.
Але молоденька пані спала.
— Лано, — кликав він, — прочнись!
Та все було марно: ні Рокса, ні Лана, ні Роксолана не озивалась, та й край.
Пан Пампушка був спробував виволокти дружиноньку геть із ридвана, що він протягом цієї весільної подорожі робив уже не раз, але сьогодні йому в тій халепі не щастило ніяк, хоч він і, покликавши на поміч покоївку пані Роксолани — полонену татарочку Патимé, підважував кохану жону, і тяг її, схопивши попід пахви, і смикав, і штовхав, і термосив, і пестив. Але ні розбудити, ні вицупити її з душного ридвана в холодок попід грушею панові обозному не щастило.
Не щастило витягти, хоч сядь та й плач.
І він уже й справді розкис був, пан Демид, але згадав, як позавчора, коли переїздили річку Незаймайку глибоким бродом, пані Роксолану легко переносив на руках через воду один із його наймитів, молоденький коваль Михайлик, котрий усі ці дні біг верхи поміж козаками та джурами, а зараз оце разом зі своєю матінкою саме оглядав підкови на шестерику притомлених коней-зміїв, що їх тільки-но випрягли з ридвана.
Михайлик того разу переносив пані Роксолану легко та зручно, хоч було це ділом трудненьким, бо ж пані тая, молода й прехороша, товстою ще не стала в свої вісімнадцять років, але вже була тілиста, і всього в неї — і в пазусі, і скрізь — набралося вже досить. Та Михайлик, парубійко прездоровий і лагідний, як лось, нівроку йому, такий вибухався, що був на голову вищий од усіх і такий дужий, же сам-один добре вгодовану свиню міг підняти й однести світ заочі чи навіть корову, а не те що таке чудове створіння, як мила пані Роксолана Купа.
Згадавши про коваля Михайлика, пан Пампушка загукав до нього, покликав до ридвана і звелів:
— Ану, соколику! Бери лишень.
— Кого це?
— Мостиву нашу пані. Цуп її з ридвана, мою солодку пташечку!
— Але… як же, пане обозний? — сторопів Михайлик, бо в нього після вчорашнього переброду через річку лишилося якесь тривожне й незрозуміле почуття, хоч і переносив хлопець тую пані, незручно витягши руки вперед і якнайдалі відставляючи її від себе.
— Як же так? — сполошилась, підійшовши до ридвана, і матінка Михайликова, невеличка, замучена злиднями та горем, але ще кругленька, мов цибулька, й зовсім іще не стара матуся, з якою Михайлик не розлучався ніколи й ніде і яка всі ці дні чвалувала на рудій кобилі стремено до стремена з ним. — Навіщо це? — допитувалась вона, добре бачивши, як зашарівся її синок, хоч він і без того був червонощокий і ніжнопикий, мов дівчина.
Але ж на її синка Демид Купа й не дивився та й не помічав нічого такого, бо кріпаків та наймитів пан полковий обозний давно вже не мав за людей.
І він сказав:
— А ти не бійся: пані не прокинеться. Тягни, тягни!
І хлопчина потяг.
— Візьми на руки.
І хлопчина взяв.
— Неси її під грушу. Отак, отак…
І хлопчина поніс.
Здоровенний, важкий, він ступав напрочуд легко, як величезний кіт-воркіт.
Він був у тій солодкій порі, коли хлопцеві вже пахне запаскою, але, піклуванням матінки, ще нічого не знав у тім ділі, і, перемагаючи свій парубоцький страх перед жіночою статтю, Михайлик ішов, як сліпий, і неня взяла під руку, і вела його, але вперше в житті рука рідної та коханої матінки здалась йому зайвою, холодною й навіть чужою.