— Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу Богові.
— Таку душу? Богові? — і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: — Таж Господь Бог такої й не прийме!
І зареготала на його руках.
Цей милий жарт додав обозному сміливості:
— Покурити б…
— Неси мене, неси… Жадаю!
І пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент, мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.
Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п’ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що з давніх-давен означало ні більше ні менше, як «Україна»).
І пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:
— Неси мене, неси!
А сама ж тим часом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.
А милий лобуряка той, лігши на виткане материною рукою рядно, що було на двох одно, картате, барвисте, схоже на плахту, підіклав собі кулак під щоку та й блимав, ненароком наче, на той вибалок, куди поніс Пампушка свою пані, аж поки неня не повернула його носом до небес:
— Поглянь! Ген… бачиш?
— Бачу, мамо, — так само пошепки озвався Михайлик, перевертаючись на спину і вздрівши двох величних птахів, що кружляли над ними в високості, пориваних не вітром, а весняною любовною грою і свободою льоту, і все в них раптом видалось Михайликові незвичним, і чудним, і чудовим, аж очі йому спалахнули від захвату красою волі. Він іще важко дихав після тої пригоди з Роксоланою, але вже голос його звучав не так хрипко, коли він мовив: — Я таких, мамо, ще й не бачив досі.
— А в степу не часто й побачиш: це, синку, соколи! — і Явдоха, припавши хлопцеві до вуха, прошепотіла: — Такі ж ось двійко птахів, кажуть старі люди… — і, озирнувшись, додала ще тихше: — Вони попереджають завше про появу Козака Мамая.
— Мамая? Та, може ж, це й не ті? Га? Мамо?
— Не знаю. Чула тільки, буцім так вони й літають перед ним, двійко соколів, віщуючи його появу.
— А чи ж ви коли його бачили, мамо? Козака того? Бачили?
— Прапрадід мій зустрів його колись.
— А ви?.. Хотіли б? Чи боїтесь?
— Чого б то чесній матері боятись Козака?!
— А все-таки…
Явдоха ворухнулась була щось відповісти, але здалось їй, буцім уже куняє хлопець, і вона сиділа над ним тихо й сторожко, сама собі нишком, як молитву, проказуючи звичні пестливі слова, ніби йому було оце не дев’ятнадцять, а тільки п’ять чи шість.
— Мій цвіркунчику, — шепотіла над парубком мати, — моє зозулятко! Кучерявчику мій, пострибунчику! Лебедику мій прехороший! Патретику мій достеменненький!.. Ти ж, бач, вузличок мій тугенький! Горобчику мій проворненький… — і доброта материнська струміла з усіх зморшок її чистого та виразного лиця, доброта до всього й до всіх, доброта в голосі, в погляді, в будь-якім русі, в зітханні, в розмові, в мовчанні, доброта, як те й належить матері, будь-якій матері, всім матерям всіх часів і народів, матері, неньці, мадонні, яку Господь Бог сотворив задля добра, задля миру, задля сліз, проливаних тисячоліттями — над помилками й прогріхами нерозумних дітей, хоч Явдоха, правда, й не плакала зараз, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі.
Мати оберігала сон Михайликів, хоч парубок, перевернувшись горічерева, спати й гадки не мав.
Він дивився в небо на двійко птахів, які немовби віщували спіткання з таємничим Козаком Мамаєм, що про нього всякі дива в народі переповідали з покоління в покоління, але скоро й думки не лишилося в Михайлика про Козака того, бо ж і не сподівався хлопець будь-коли зустрітися з ним, — Михайлик-коваль просто лежав собі в траві і пильно дивився в небо.
Ті соколи небавом десь поділись, але чимало птиці було тоді в степу й без них: і дрохви, і журавлики, і тетеруки, і горлиці, і гуси, і качки, і грайворони, і хохітви, і шуліки, і степові орли, — і все це було тоді таке плодюче, що яка-небудь куріпочка за місяць вилуплювала зо три десятки пташенят, — і все теє птаство в степу так дуже туркотіло, крюкало, щебетало, стогнало, курникало, пищало та співало, що птичий грайгомін над степом не вгавав ніколи, бо й чайки там квилили ще, і лебеді сурмили, і жайворони прославляли сонце, і весело базікали шпаки, і все те тішило Михайлика, і він, занадто молодий, жар-птиці ще не шукав між ними, і в той день ковалеві здавалось навіть, же найгучніший голос має невгамовний коник-стрибунець, бо той сюрчав під самісіньким вухом, щось таке ловке сюрчав, аж парубок забув про все на світі і теж сюрчати взявся — хто кого пересюрчить, а потім ще й лебедином сумним засурмив, заквилив чайкою, заспівав соловейком, бо ж мав хлопчина хист: передражнювати голоси людей, звірів і птахів, співати на всі голоси.