— Що це воно там їде? — раптом спитала хлопця матінка, помітивши віддалік на дорозі якусь валку.
Та Михайлик, заслухавшись презграйної степової пісні, питання того й не дочув.
А мама поспитала ще раз:
— Що це воно суне?
Михайлик, скочивши, поглянув уперед по дорозі.
Він був бистрозорий, мов сокіл, і все добре бачив: і велике й дрібне, і далеке й близьке, і те, що треба, і те, чого не треба.
Степовий шлях ніколи не спав: при самім обрії чорніла-таки якась довженна валка: воли, вози, кілька верблюдів, два-три вершники, десятки людей пішака.
Поглянувши, Михайлик стрепетав:
— Чумаки!
А стрепетав тому, що років з десяток уже як його батько, Іван Виногура, прозваний на Січі Недочортом, пішов з чумаками в Крим по сіль. Пішов та й не вернувся, та й не було об нім ні слуху, ні прóслуху.
— То, кажеш, чумаки? — перепитала мати.
— Що це воно там суне? — спитав лагідним та приємним тенорком і пан обозний у своєї впокореної дружини, коли вони, обоє дійшовши жаданої згоди, з вибалка степового повертались до голубого ридвана.
— Чи не пан гетьман? — з обережним побоюванням спитала Роксолана, знаючи, що чоловік її має надію стріти ясновельможного, Гордія Пихатого, прозваного Однокрилом, саме на цій дорозі, саме тепер, але не тямлячи, яким лихим духом він дише на гетьмана, як він боїться його, як він стелеться під ноги та лиже йому все, що тільки можна лизати, і які підступні каверзи він супроти Однокрила намишляє, маючи намір колись одняти в нього булаву.
— Ясновельможний?! — аж стенувся пан Купа, поважно й сановито взяв дружиноньку за ліву руку, ступив на шлях, щоб гідно зустріти гетьмана і його почет, аж навіть почервонів од раптового хвилювання, але схаменувся: на нім не було ж ні жупана, ні черкески, а сама лишень, заради літньої спеки, лепсько мережана й досить-таки засмальцьована в дорозі спідня сорочка, заправлена в широченні шовкові шаровари, а на Роксолані ж, бач, лишалось одежі й того менше — так він її пошарпав, поки вони доходили злагоди в тому вибалку.
— Вбиратися! — скомандував він тим полубаском, яким ставав його гнучкий тенорок тільки для слуг та посполитих, і все довкола миттю закипіло. — Мерщій!
Патимé, полонена татарка, разом із Явдохою, матінкою Михайлика, та з кількома молодими наймитами заходились роздягати, щоб мерщій по тім одягти й причепурити, дружину полкового обозного, бо ж вона, видимо, не мала слуг за людей і нітрішки не соромилась того парубоцтва, та й челядники вже, нівроку їм, позвикали, бачиться, до спокуси, чого ми не можемо сказати про себе й притьмом одвертаємось, щоб і справді часом не підгледіти якихось, як ми сказали б нині, дамських таємниць, та й переходимо похапцем за грушу, туди, де відбувалося вбирання самого пана Купи.
Хвалько та чвань, як усі обозні, взяті разом, він був чепуруном і галанцем. Аж надто опасистий та огрядний, пан Демид, важкий та куций, ледачий та запанілий, він був напрочуд моторний, бистрий, тож і одягався він так хутко та зграбно, аж очі боліли дивитись на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло, а слуги та джури ледве-ледве встигали за ним, та й жона його, від ридвана, як і завжди в такі промітні хвилини, не без приємності поглядала на свого зугарного старого, що жив, як турок: чим старіший, тим яркіший.
Ніби на якого превелебного архієрея, на голову мерщій насунули йому важенну шапку, схожу-таки на митру, бо саме шапка була тоді найпершим козацьким одіянням: будь-який козак волів радніше вийти поміж люди без штанів, ніж без бодай драної бирки на голові чи в руках…
Вкинули челядники тут же пана Купу і в не дуже рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти, а не з повних тридцяти шести англійського сукна, з матнею не до самої землі, вкинули в штани й чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину бліх, наділи на нього й черкеску штофну, зелену — аж очі вбирала! — з «травами», тобто з розводами, ще й із брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, які тримались над його червоними кулаками на срібних гапликах, — цяцьковану золотими ґудзями та шнурами.