Одурити й січове козацтво, міщан, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника-гетьмана, — одурити сірому та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…
Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…
Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в господа-бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий либонь і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний — псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьманам, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п'яти…
I тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.
— Чого ж мовчиш? — напосідав Мамай. — Чи ти живим-таки до раю просишся?
— Бодай хоч по смерті.
— А тебе й по смерті в рай такого не пустять!
— Та чому ж? — збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. — Чому ж таки не пустять?
— А тому, що сотворив його пан-бог та й висякався!
— Бог сотворив мене по свойому образу і подобію, — статечно відмовив пан обозний.
— Хіба ж господь — такий кумедний?
— Це блюзнірство! — проголосив Пампушка.
— А все-таки в рай ось таких не пускають! I знов. стурбовано спитала пані Купа:
— Чому ж? Чому?
25
— Тому, тому! — весело передражнив її Мамай і, нарешті, пояснив Пампушці: — Не пустять до раю — тому що ти — лисий.
— Та й що? — спитав обозний. — Лисих же в рай не пускають.
— Хто це тобі сказав?
— Це зна й останній дурень!
— Але чому ж то лисих не пускають?
— А тому!.. — і Мамай почав пояснювати: — Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся — такий собі очіпок чи, як його французи називають — «перрюк», — та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в царство небесне, там дірка така, вузенька, замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою — святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це, як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подума, що ти — задки, голим афедроном наперед…
— Чим-чим?
— Афедроном… тобто голим гузном наперед, — коли ти по-грецькому не тямиш! — то святий Петро й подума, що ти — задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, скаже, за гевал такий!?» та й прожене… — і Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампушчині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.
Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:
— Це блюзнірство!
— Блюзнірство, — погодився Мамай. — Неповага до старшого чином.
— Богозневага навіть, — підказав обозний.
— Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: бога я в серці маю, як і всякий козак.
— То невже ж ти гадаєш, що вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого — ні? Невже, ж ти думаєш, що пан-господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?
— Усердя аж до усердя? — кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм, а й змістом, — і тут же нахилився до Песика Ложки: — Бачив я задолизів, бачив я лизоблюдів, бачив я всяких інших приклонників, підніжків, кадильників і полизачів, але такого, як цей… — і він спитав у свого собачки: — Що ж нам робити з ним, з оцим… — і наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут навести й не зумієм, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко да їдко…
А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.
— А-а, — закивав головою Козак. — Сьогодні, ти кажеш, п’ятниця?
— П'ятниця, — кивнув і Михайлик.
— П'ятінка свята, — потвердила й неня.
— А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?
Ложка схвально кивнув головою.
— Твоє, бач, щастя, пане! — посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. — Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, — і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.
Аж тут розумний Песик Ложка гавкнув знову. I вп'ять нахилився до нього наш Мамай.
— Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? I горобців?! — і Козак швиденько випростався. I спитав: — Ти чуєш, пане Купо? Га?
— Чую… тільки одчепись! — і він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.
— То бійся горобців. Пан Купа відмахнувся.
— I не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.
— Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.
— Пір'ям смердить? Кепсько?
— Та не лепсько ж!
— А по-моєму — славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір'я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.
— Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!
— А коли йдуть? — сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: — Ану, Михайлику! — та й кивнула нишком на ридван.
Михайлик аж підскочив.
Михайлик аж крякнув.
Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.
А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.
Вони йшли, озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа — чого вони туди майнули.
26
А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір'ям, пухом і вовною.
Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.
— Я сам, мамо, я сам! — кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши панську перину до кадильного вогнища.
Захоплений кількахвилинною можливістю звернутись без перешкод із тим кадінням до господа-бога, — бо ж Мамай, нарешті, дав йому спокій, — пан Купа й не помітив нічого, а побачивши, зразу й не зрозумів, навіщо це мама з синочком прицупили сюди перину та подушки, але наступна ж мить усе йому відкрила.
Михайлик своєю шаблюкою, котра в руках у велетня здавалась іграшкою, швиденько пропоров перину, а паніматка те ж саме з подушками вчинила кривим турецьким ятаганом, який вона завжди носила при поясі, — та й полетіло на горющу купу ладану тонко дране пір'я, понаскубане руками кріпачок та полонянок — і з курячих крил, і з когутячих косиць, і з качиних плавців, і з качурових кучериків, і з гусячих маховиків, і з усякої іншої птиці, крім хіба дикої качки, бо її пір'ям подушок не набивають зроду-звіку, щоб ночами не боліла голова.
Вивернувши все те на купу ладану, мати й син зухвало поглянули на Пампушку з Роксоланою, котрі аж отетеріли, вражені таким зухвальством, аж ні пари з уст н* могли пустити, — запитально зиркали і на Мамая, на дивні та прекрасні очі його, що в них раз по раз мерехтіли якісь чортячі вогники вдоволення, і Михайликові з матінкою приємно було бачити, як сміявся в нього кінчик правого вуса, що, видно, означало похвалу — людям, богові й природі, як розкошлана брова його звелася крутіше навіть, ніж те було завжди, і він зареготав: