— Бодай вас бог любив, а мене молодиці! Стиха пирснула й полонена татарка. Боязко засміялися й наймити.
I тільки пан Купа з дружиною ще й досі мовчали.
Та бридкий сморід паленого пір'я змусив усіх одступитися від купи ладану, що його пахноти вже не могли занюшити — ні наймити, ні джури, ні козацтво, ні обозний з дружиною, ні сам пан-бог.
Демид Купа, розлючений, згадавши нарешті, що в нього е язик, лаючись і лементуючи, наскочив на Михайлика, котрий уже дотрушував над жертовним вогнем перину:
— Схаменись, дрантогузе чортів!
— Не лайтесь, пане.
— Не нюхав мого канчука?
— А ти, пане, мого кулака, — і хлопець спокійно простяг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. I стиха додав: — Він смертю пахне.
— Закатую!
— Я не кріпак тобі, пане.
— Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! — і заверещав зненацька: — Ге-еть!
— Ой? Грім рака вбив! — удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.
— Геть з мого дому!
— А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.
— Невірний слуга — гірший ворога, — граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. — Але ж ти досі був слугою вірним.
— Я слугою не був, — знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.
— Ми таки не слуги! — потвердила й неня.
— Я — коваль, — мовив Михайлик> і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.
— Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, — єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.
27
Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репетуючи, аж зайшовся:
— Пріч! Геть! Згиньте з очей!
— Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? — докірливо спитала Роксолана. — Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!
— Навіщо він тобі? — здивувався Пампушка.
— Візьму за покоївку, — без сорома казка грайливо блиснула своїми вишнево-темними зорями пані Купа. — Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При…
— Ах ти ж кобило ногайська! — несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина. — Чого це ти, Явдошко? — спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.
Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.
— Щоб тебе несвіцький сором побив! — кричала вона. — Сто ножів тобі в твою мотрю, — чого, бач, захотіла! Кому що — до мого сина, а тобі — зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа — чортів купа!.. Але зась! Але зась!
Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.
— Я сам скажу, мамо, я сам, — намагався втишити її й Михайлик, але паніматка невгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.
— Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку кобилу! Та щоб же тобі…
— Чого репетуєш, Явдохо? — аж навіть розгубившись, знов була спробувала заговорити Роксолана, задкуючи від невеличкої та кругленької, мов цибулька, Явдохи, але все було марно.
— Що ти там шепчеш? — лементувала тая. — Та за твоїм шамотінням і мого крику не чуть! Ти диви, яка пані: величається, мов сучка в човні. Кралюги ти шмат, а не пані! Пранці б тебе випрали, слабогузко ти макоцвітная!
— Явдохо, та вгамуйся ж! — стиха попросив був Пампушка.
— Чого це ти на мене кричиш, котолупе? — визвірилась на нього громовержиця. — Ти краще скажи їй, своїй гетьманській потіпасі… Або краще я їй сама скажу! — і Явдоха знову обернулась до переляканої пані: — I чого це ти вирячилась на мене, мов кизяк з пасльону? Де ж, чи не цяця?! Бодай же пішла ти попід шум та під хвилю, нечупандо ти плисова! Щоб тобі не було солоду й змолоду! Бодай же тобі… — але, зненацька заспокоюючись, додала: — Недодеря! — і сказала вже й зовсім наче мирно: — I не дивись ти на мене відьмою, паплюжище, безсоромнице ти передня і задня, щоб на тебе праведне сонце не дивилось!.. Тьху!
I перевела свій лагідний материнський погляд на Михайлика.
I ніжно вхопила свого хлопчика за комір.
Та и сказала:
— Ходімо звідси, соколочку мій! — і таким сонечком, такою добротою сяяло іі ще не старе, кругленьке, але вже зморшкувате й горем крашене обличчя, що серце в Михайлика тьохнуло, і він свою маму поцілував у лоба. — Ходімо, синку! Га? — ще раз повторила вона.
Та й аамовкла. Вже ж більше й не лаялась.
I зовсім не тому не лаялась вона, що вичерпалась або стомилась, ні, — а тому тільки наша Явдоха замовкла, що в неї, в милої нені Михайликової, як і в усякої статечної паніматки, вельми розвинене було почуття міри, і вона ще змалку знала польську мудрість: «Цо занадто, то нє здрово!» — тобто — крути, та не перекручуй, — і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.
— Повернімося звідси додому, синку? — спитала>вона в свого добродушного хлопчика. — В нашу рідну Хоролівщину? Га?
— Авжеж, — радо погодився Михайлик. — Я давно вже хочу додому.
— А може, все-таки поїдемо далі, парубче? — спитав у хлопця Козак Мамай і загадково посміхнувся. — Зараз оце й рушимо разом? Ну?
— Та я ж — не сам-один, я — з мамою, — зашарівся простодушний коваль.
— Попросимо до гурту й маму, — і Козак підійшов до Явдохи й доземно вклонився їй, б'ючи чолом. — Поїдемо, паніматко, разом?
— А куди ж?
— Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.
— У цього падлючища нам більше не служити, — кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: — Як же ми там проживем?
— Аби живі, а голі будемо! — жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.
А дух паленого пір'я, забиваючи пахощі росного ладану, тимчасом уже долинав у блакиті, куди було слід, аж до престолу всевишнього.
I пан Пампушка спересердя чхнув.
Чхнув і збентежений чимось Песик Ложка.
28
Чхнув і сам господь на небесах.
I не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.
— Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, — з досадою сказав господь.
— Спаскудив-таки, — погодився й апостол.
— Таку щедру хвалу… і збавив! — і спитав: — Яку ж йому складемо кару, тому козакові?
— От уже й кару, — відмахнувся святий Петро. — Ви, боже, старієте: за все — кару та й кару! I вам не соромно? Га?
— Знов розбазікався, бачу! — сердито буркнув господь-бог.
— Варто комусь молитву проказать не слово в слово — зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому, а чи й у Ветхому завіті — зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?
— А що ж ти думаєш! Кадило — це, їй-богу. ж, ловка річ.
— Ви таки, господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов’я…
— А таки тішить!
— …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?
— Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?
— Важу, господи, — не заперечував святий Петро.
— I смієш про те признаватись!
— Смію, господи.