— А слід мені лише кивнути пальцем…
— Кивайте.
— …I тобі не бути вже в службовому переліку святих.
— Не бути то й не бути: всі ходимо під богом.
— Та ти ж від людської роботи одвик.
— Як-небудь проживу.
— Але як же…
— Я ж був колись рибалкою, господи, — і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. — Ви ж пам'ятаєте, боже, як на озері, десь біля Генісарета, здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… — і старий Петро засміявся. — Мало не втоп!
— Ну, от бачиш! Не по чину, пішов. Еге ж! — і сказав тоном наказу: — Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію євангелія.
— Давно вже записано, боже.
— I всі це вивчають?
— Вивчають.
— I всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?
— Аякже!
— Коренять і шельмують?
— Ого-го!
— I ти раденький з того?
— Раденький, господи.
— А яким ти голосом говориш про це?
— Бодренним, як і велено, господи.
— Прочухани любити слід.
— Щоб і ногами не дригать?
— Як то?
— А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дригає». Ось як! А я таки дригаю…
— Додригаєшся!
— Але ж я… я вже просто не можу більше вчувати, як ти, господи, приймаєш — не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти господа-бога гріхи, а проти людей, проти правди! I я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…
— Ще одне слово, — аастеріг господь, — і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.
— Та мої ж заслуги перед престолом всевишнього відомі всім!
— Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки — найбільші заслуги перед престолом всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…
— Ще одне слово, вседержителю, — спокійно застеріг апостол, — і доведеться переписувати весь виклад Нового завіту.
— Мовчу, мовчу… — гірко зітхнувши, сказав преблагий.
— Мовчання пориває до мислення, боже.
— Ти певен? А я став балакучий… еге?
— Еге.
I вони — там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч господь-бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:
— Ти таки, Петрику, опустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… — і він іще довго, пан-бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: — I взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?
I святий Петро, в которий раз, скорився.
— Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у ладан? I запиши… і запиши!
— Добре, господи, — сумно сказав він. — Служба є служба…
— А служба божа — найпаче.
— Нехай, — сказав Петро і низенько вклонився: — Піду. Спущусь туди. Все взнаю. Й запишу.
I осінив себе хрестом. А вседержитель сказав:
— Боже помагай.
29
— Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний: — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!
— Можу, — знизав плечима Михайлик.
— Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.
— Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.
Роксолана відійшла.
— Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний.
— Верхи, — відповів за нього Мамай.
— А твоя неня?
— I паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати — з усіма її достойностями й вадами. — Чи не так, ненько?
— Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха.
— Нема — так буде!
— Може, коли й буде, а поки що… — і вона вклонилась панові Пампушці: — г Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — і кивнула синові: — Ходім!
— Ходімо, — блиснув зубами парубок.
— Рушили, — сказав Козак Мамай. I раптом свиснув.
Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.
Аж Песик Ложка гавкнув.
Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.
Спустивши з повода свого коня, Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.
За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.
Але спинився.
I сказав Демидові Пампушці:
— Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?
Песик Ложка гавкнув.
— Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка.
— Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.
— Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.
— Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола…
I Песик Ложка схвально кивнув головою.
— А то й від горобця?
I Песик знову потвердив Козакові слова.
— А чи й від курки навіть? I Ложка знову гавкнув.
— Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я…
Але скінчити не встиг.
Підкравшися до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька, розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:
— Каяк! каяк!
I пан Купа, мало не гигнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба — здоровенна синя-пресиня гуля.
Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.
Роксолана, склавши добру ціну дотепові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:
— Лобуряка!
А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:
— Прощавайте, люди добрі.
— Щасти тобі боже, Мамаю! — щиро прогули голоси. Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.
Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.
I наш молодець на цей раз не одвернувся.
Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:
— Параско, одійди!
— Кохайлику?
— Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.
— I все, Кохайлику? — хистким, непевним голосом спитала Роксолана.
— Для тебе — все, — сказав він сумно і просто.
— Ти про мене погано не думай, Михайлику, — зашепотіла пані. — Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?
— Я ще тобі наснюся, задерикувато сказав хлопець. — Тричі!
— Як?
— Як тільки схочеш… Прощавай! — і поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.
I враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.
На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.
— Ми з вами, постривайте! — раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.
I скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.
За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.
I миттю позникали всі вони в буйних травах.