— Але ж… оцей портрет! — неначе сам до себе прошепотів Козак Мамай. — То, ти кажеш, Кармела?
— Еге ж, Кармела Подолянка. Мамай аж скрикнув:
— Подолянка?! — і він схопив за руку Сганареля, що вже хотів був бережно вгорнути в клапоть шовку й той пречудовий образок. — Стривай, стривай! Вони її тримали там, католицькі собаки, небогу нашого православного єпіскопа, батька й матір її вбивши, а дівку викравши, тримали десь по кляшторах домініканських і, видно, там її й перехрестили на Кармелу… А ке сюди! — і він схилився до пригаслого багаття, підкинув до вогню сухої ковили, зітхнув, дмухнув, посипав трохи порохом із турячого рога, що висів при поясі, і вогнище зненацька спалахнуло, лизнуло наче в саме небо, і на яку хвилину, хто там був, побачили в руках у Мамая чудовий образок якоїсь панни, писаний на дубовій табличці, од претовстого шару фарби аж ніби шкарубкий на дотик, аж ніби теплий — чи то від близького багаття, а чи від тепла, яким сяяли живі розумні очі прекрасної незнайомки.
То була гожа українська дівчина. Літ шістнадцяти.
В убранні подолянки: в мережаній сорочці, вишиваній чорною заполоччю, в керсетці, в намисті, з косою на грудях білявою, з бровою колесом, з чорними очима шалом-палом, що дивились, як здавалось Михайликові, саме на нього — пильно, з чеканням чогось давно забутого, але знайомого, жаданого навіть, і серце в Михайлика солодко тьохнуло, чи від її погляду, чи від нездоланного впливу щирого в своїй геніальній простоті мистецтва, коли думки та настрої митця стають нараз твоїми — настроями, мислями та почуттями, коли складний душевний світ людини, яку показує художник, світ почуттів, ума, любові, боротьби, страждання — розкривається перед нами, як глибокий і дзвінкий колодязь, що в ньому купається сонце.
Козак Мамай, сам до малювання маючи кебету, за короткі хвилини, поки буяли розкошлані порохом пелехи полум'я, встиг на вільно виписаному образку тієї українки без похибки визнати руку якогось великого й своєрідного живописця, котрого, як Мамаєві вже сказав Філіпп, на всьому широкому світі знали під іменням Рембрандта ван-Рейна.
Портрет Ярини Подолянки він писав так, той людяний майстер, сміливо використовуючи всі доступні йому найтонші, найбагатші ефекти світлотіні, що треба було дивитись на поличчя з відстані, але серед темної степової ночі, в хисткому відблиску багаття — люди й зблизька сприйняли саме те, чого всім своїм хистом домагався щиросердий маляр, та й був це, в усій первозданній, первісній, чарівній красі його, в авторській недоторканості — свіжий живопис самого Рембрандта, а не ті, вже потемнілі барви на полотнах і дошках, десятки разів одновлюваних і підмальовуваних байдужими руками реставраторів, які ми з вами, читачу, вважаємо за щастя бачити в музеях тепер.
Козака Мамая, крім настрою, крім інтелекту, крім сили духу геніального маляра, вразило за ті куці хвилини просвітку біля нічного багаття ще й вільне вигравання колориту, упевнений мазок повним пензлем, незнане доти вміння, як тоді казали учні самого Рембрандта, «весело класти фарбу, не дбаючи про її рівність і блиск», дивувався Мамай і з характеру фарб імпасто, тобто фарб вельми в'язких, важких, густих, що лягали на дошку товстим шаром, наче тісто, з виткими борозенками від пензля, виразно опуклими на дотик.
Всі ці мислі промайнули невиразно й зовсім не цими словами, бо ж не вчився Козак ніде малярського мистецтва, але його враження від портрета Кармели Подолянки складалось саме так.
А наш Михайлик тимчасом, протягом тих кількох хвилин, поки буяло полум'я, не думав ні про колірні рішення картини, ні про опуклі мазки, ні про гру світла й тіні, бо малювати ж не вмів, та й витвір художника бачив чи не вперше, оцей селюк: приголомшений силою впливу генія, він дивився на Рембрандтів шедевр із побожним захопленням, на ту чудову Подоляночку, дивне видіння з чужого казкового світу, хоч вона й видавалась Михайлові зовсім не панною, а звичайнісінькою дівчинкою з їхнього села.
Кармела й справді не скидалась би на панну, коли б не панив її важкий щирозлотний ковток у правім вусі (перед художником сиділа вона сливе в три чверті), ковток, виписаний вельми пастозно, тобто з виразно опуклим рельєфом.
Вона і справді не схожа була б на панну, коли б не скрашала її величава статура, коли б ось так згорда не зоріли очі, коли б не рука оця, вузька, нервова, аж ніяк не хлопська, — коли б усе це не панило дівку, вона нітрохи не скидалась би на панну.
Забувши про всенький світ, Михайлик дивився на це малоймовірне диво, і ті аж надто короткі хвилини здались йому цілим життям.
Трепетною рукою сувора панна стискала білоцвітний кетяг бульденежа, французької садової безплідної калини, яка здалась тут Михайликові звичайнісінькою, знайомою з дитинства, — і хоч не дивилась тая панянка на студену квітку, щойно зірвану з куща, аж наче вкриту краплями роси або дощу, живісіньку і таку світлосяйну, ніби той снігуватий кетяг був джерелом світла, — здавалося, немовби вона злилась водно з тим цвітом — у тузі, в льоті, в прагненні до рідних українських берегів…
Та видіння те зненацька зникло.
42
Полум'я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху, а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива-дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель.
Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, безбач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати.
Старий Гордієнко сказав йому вслід:
— Неспокійно сьогодні чомусь на душі.
— Еге ж… — на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай.
— Пильнуй, Пилипе, — по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму.
— Я, Пилипе, з тобою, — раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль.
— Ходім, — озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель.
Михайлик кинувся за ним.
А від синка, як завше, не відстала й мама.
— Я сам, мамо, я сам, — звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в цій теменній темряві.
А Михайлик спитав:
— Чи ж він живий?
— Це хто?
— Художник?
— Шукав його два місяці… живий десь, кажуть. Але де? — і Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід і брудоту і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці…
Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.
Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло — десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, — і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес.
Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового.
Поривав туди очі й Пилип.
Бо ж там десь, там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.
Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.
Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.
Ось лілові марева Сени…
Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі…
Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою…
I раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним…
I раптом страшно закричав Михайлик:
— Вогонь! Вогонь!
43
I так він голосно своїм басилом загорлав у степу, порожньому й німому, аж господь-бог прокинувся на небесах.
— Знов десь горить хвигура, — сонно сказав він. — Знов спати не дають, анахтеми!