— Господи ж боже мій! Та це ж уп'ять війна! — і святому Петрові вже й спати розхотілось. — В Європі воювали цілих тридцять літ. Там голландці з ангелянами зчепились. Там поляки й шведи воловодились. А тут…
— Війна, — бурчав господь… — Усе війни та війни… мов скажені собаки! I нащо я їх наплодив! — і бог, одвернувшись у темний куточок хмарини, безмрійно захріп.
Але святий Петро не спав. Змагали невеселі мислі.
I він дивився в той бік, де в степу одна за одною займалися сторожові хвигури, перші знаки нової війни.
44
— Вогонь! — волав Михайлик.
А вогонь. вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.
Степ оживав.
— Вогонь! — ахнув і Пилип-з-Конопель.
— Війна-таки… знову! — зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного сина її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни — осоружні матерям.
Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.
Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.
Хвигура палала, і на цьому ділі вартова служба коло неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.
I Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже були кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.
Заходились кульбачити й своїх — Мамай з товаришами.
Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.
Михайлик помагав їй.
А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:
— Хто з ким воює?
— Самозваний гетьман Гордій Пихатий, — відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим аж червоним. — Воює гетьман Однокрил.
— Але з ким?
— 3 нами. 3 ним і з ним. I з нею, з ковалевою матінкою. 3 тобою, хлопче. 3 Україною.
— Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха.
— Яку присягу? — запитав Пилип.
— Переяславську, — сказав Михайлик.
— Порушив, сучого сина стерво! — і Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни. ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?
Щось дотепне й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров'ю?
Хай і так…
Саме так.
Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: — Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…
I оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України — чи не головною прикметою її національного характеру? — тож і тепер нам не буде, може, великого гріха — показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…
— Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.
— 3 яким же військом? — питав Пилип.
— 3 найманим, парубче.
— Хто ж там у нього?
— Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…
— Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже й тоді чудово знав — що таке німецька вояччина.
Вони хутенько впоралися з кіньми.
Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.
Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:
— Ти — небіж де-Боплана?
— Син його сестри.
— Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.
— А через два — помер.
Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум'я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна.
Кинулись на коней і всі інші.
Мамай сказав:
— Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.
— А де ж? — поспитала Явдоха.
— У гетьманському війську.
— Надовго?
— На одну ніч. А потім…
— А там вас не вб'ють? — стурбувався Михайлик, бо* не хотілося розлучатися з Козаком.
— А ти — куди ж? — посміхнувся Мамай.
— Ми — з мамою, — мовив Михайлик.
— Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, — кивнула матінка. — До міста Мирослава.
— А ти? — спитав Козак француза.
— Супроти гетьмана, — сказав Пилип. — На Січ.
— До Січі, товариство, вам уже не добутись, — заперечив Мамай. — Схоплять однокрилівці.
Француз якось там по-своєму вилаявся. I спитав:
— Куди ж нам їхати?
— До Мирослава. Всі разом рушайте туди.
— А що там?
— Ті, хто не зрадив народу.
I додав задля самого тільки Сганареля:
— Там дівчина, що ти її шукаєш.
— Рушили! — хутко сказав Пилип. I поспитав у Козака Мамая: — Побачимось? У Мирославі?
— Будем живі, побачимось, — і Мамай з коня вклонився: — Прощавайте, панове-товариство!
I всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись
Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:
— Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.
— Я ж — тільки стара жінка, голубе.
— Ви — мати. А мати ж на війні… — і попросив: — Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.
— Гаразд, — відповіла Явдоха.
— Найкраща путь проз річку Вовчі Води.
— Знаю. Прощавай!
I, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала:
— Рушаймо!
Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.
Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень. Але Козак Мамай у ніч — шубовснув, як у море. I раптом зник.
45
Ось так він і зникав, коли йому було потрібно.
Але ж він був не дух безплотний, отже й таланило йому не раз у раз.
Коли його надвечір наступного дня схопили однокрилівські жовтожупанники, він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі, в хурдизі, в холодній цюпі, за добрим десятком важких та кованих дверей.
Його продав Демид Пампушка-Купа-Стародупський.
Застуканий зненацька серед степу гетьманськими чатами, пан обозний, — а він досі був без штанів, бо ж не знайшов іще в степу свого голубого ридвана, де лишилась його Роксоланочка, — мирославський обозний зазнав чимало стиду й кепкувань від Однокрилових посіпак, а потім і від самого пана гетьмана, коли такого вельможного безштанька поставили йому перед очі.
Гордієві Пихатому, званому в народі Однокрилом, звісно, і на думку не спадало тоді, щоб отакий опецькуватий лисяк, що дістав од пана гетьмана чималий посаг за колишньою його ^коханкою, щоб отакий тюхтій та став одним із численних зазіхачів на булаву, що їх завжди було чимало на многостраждальній Україні.
Він поспішав до міста Мирослава, пан Пампушка-Стародупський, до стану Однокрилових ворогів, щоб звідти розпочати свої підступні умисли супроти гетьмана-кривоприсяжця: зрадник поспішав зрадити зрадника.