А тепер, у гетьманській хурдизі, він Козакові снився.
Ще молодим, моторним і дотепним снився, як був тоді, коли, для вигоди поляків, мурував у Калиновій Долині дві фортеці, які мали замкнути вхід і вихід з міста Мирослава.
Вони вві сні й зустрілись ненароком.
Вже скинувши одежу капітана артилерії, в трикутнім капелюсі з кольористим пером, у зеленім французькім каптані, в жабо, в червоних панчохах, в довгогривій перуці «алонж» — Боплан повертався з відправи в домініканському монастирі, що з гори хижо навис над містом Мирославом, і затримався серед калини.
Було йому либонь приємно подивитись на зарості калинових кущів, на білі кетяги, на супротивне черешчате листя, на білі, круглі, п'ятикутні пелюсточки, цнотливі й зимні, з діамантами роси на всіх суцвіттях.
I снилося Мамаєві, що він сказав:
— Цю квітку змалювати б на гербі України: в деяких народів суцвіття калини означає мир.
Збоку поглядав Козак Мамай на круте французове перенісся, важке підборіддя, і раптом побачив у сні, що то й не Боплан, а молодий запорожець при степовій хвигурі, Філіпп Сганарель чи Пилип-з-Конопель…
I, до світанку ще, прокинувшися в цюпі, Козак очей не розплющував, лежав на соломі, а йому ввижалась звичайнісінька біла квітка, яка щойно наснилась йому.
Тамуючи жаль за минулим, а про близьке майбуття нітрішки й не думаючи, Мамай лежав і прислухався до Ложчиної шамотні в норі, і думав про Пилипа…
Чому не розпитав про втраченого друга?
Про його життя в Руані?
Про його останній день?
Не встиг же навіть розпитати: чого прибув сюди той Пилип-з-Конопель? Чому покинув рідний край, свою прекрасну Францію?
47
Про того ж таки Пилипа-з-Конопель, чвалуючи з ним поряд на дикім тарпані, думав і Михайлик, бо ж чимось таки привабив нашого коваля цей чудернацький запорожець — з його блискучими очима, хуткою й трохи кумедною мовою чужинця, з його книгами, від котрих віяло чимось таємничим, з магічним образком тої панни Кармели, що не йшла Михайликові з думки, мовби він уже встиг за ці години зустріти її, збагнути й полюбити.
Йому кортіло бодай словом перемовитися з Пилипом, але не дуже ж набалакаєшся, галопуючи без відпочинку — охляп на дикім тарпані, бо ж вони поспішали до Мирослава, до міста, котре лишалося вірним народові, до міста, де вони мали згодом зустрітися з Мамаєм, де жила та дівчина, Кармела Подолянка, на яку чигало десь страшенне лихо, що про нього міг попередити панну лише оцей француз, — і ось тепер, до того міста кваплячись, вони вже встигли за ніч відмахати чимало довгих і трудних верстов.
Ніч була хмарна, безмісячна, глупа, вже й ані зірки не лишилось, і загін, під невтомним проводом Явдохи, замалим не змиливши з путі, мчав далі не так, може, впевнено й швидко, але й не безбач, бо те жадане місто, Мирослав отой, воно вабило до себе цих. людей дужче та дужче, еж вони були потрібні саме там.
Десь річечка зашаруділа очеретом по лівій руці, а річки на їхнім шляху чекати було не слід, і Явдоха звеліла взяти ледь праворуч і їхати ще тихше, потім сказала спинитись і завмерла, прислухаючись до чогось непевного.
Вона вже хотіла була рушати далі, та стиха заіржав поблизу чийсь коник.
Ледве чутно десь брязнула шабля.
Глуха в досвітньому тумані, мов з-під землі, долинула чужинна мова.
Аж раптом зовсім близько хтось пугукнув по-козацькому, по-наському, ось так:
— Пугу-пугу!
— Козак з Лугу! — не стримавшись, звично відповів на запорозьке привітання старий Петро Гордієнко, як приговтався він за десятки років козакування одвічати на поклик «пугу-пугу!»
— Який козак? — запитав той же голос, і був він такий високоносний, що матінка Михайлова шепнула:
— Однокрилівці!
— Який козак? — перепитав той же настирний голос. Гордієнко відмовив:
— Наш козак, пане-брате.
— Яке сьогодні гасло?
— В печі погасло! — огризнувся Гордієнко, бо ж сьогоднішнього умовного гасла однокрилівців вони, звісна річ, знати не могли.
I тут же гримнув постріл.
— До зброї! — гукнула матінка.
Без жодного пострілу, бо віддаль до нападників була надто мала, наші подорожні кинулись на ворога і аж тоді в нічному тумані побачили, що то не чати гетьманців-жовтожупанників, а чималенький затяг найманого війська, німці, серби, а може й поляки, — з кількома лейстровиками-однокрилівцями на чолі.
Тікати було пізно, сили зійшлись нерівні, отож і бій мав затятись на смерть, це кожен з наших зрозумів швиденько, і в сутичку поперли, як сто чортів, бо ж безвихідь відважним додає снаги й звитяги, допомагаючи верха здобути навіть там, де й натяку на перемогу не було.
Вихопивши з піхов шаблю-блискавку, помчав у святе діло француз Сганарель, за ним у ту ж мить, охляп на шаленім тарпані, з короткуватою, як на його руч, шабелькою — кинувся в січу й наш Михайлик, за ним старий Петро Гордієнко з криком: «Береженого бог береже, а козака — шабля!», а за ним і всі інші. Орудувала своїм кривим турецьким ятаганом і Явдоха.
Впав з коня в смертельнім льоті один із наших козаків, із тих джур пана Пампушки, що вчора поїхали з матінкою.
Стало наче трохи світліше, бо вже благословлялося на світ, і матінка бачила кожен рух Михайлика, і намагалась бути коло нього, але щоразу в січі відбивалась геть.
Поранило старого Петра Гордієнка в праву руку, але він, шаблюку вхопивши по-татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто, забризкуючи ворогів не тільки їхньою, а й власною своєю кров'ю.
Двоє жовтожупанників кинулись були на Пилипа, але меткий француз-рубака поклав обох.
Тоді рвонулись до нього ще якихось двоє, а третього він не помітив, і був би тут йому каюк, Філіппові, коли б не наш Михайлик: вчасно прискочивши, одним махом він розтяв навпіл того третього гетьманця, хоч ледве й сам не наклав головою, коли б не виручив його Гордієнків товариш, довготелесий і рудий козак, Панько Півторарацький, поклавши в ту мить якогось німця, котрий напав на Михайлика ззаду, і той рейтар, одбиваючись, в останню мить так рубонув рудого по руці, аж його шабля, засвистівши, блисконула геть і з льоту вгризлася в шию чиємусь коневі.
Якби було бодай трохи видніше і хтось міг би все те осторонь спостерігати, можна було б у тій хвилинній січі вбачити, же проти наших друзів б'ються не всі: самі лише жовтожупанники, десятків зо три німців, кілька сербів чи поляків, а решта навербованих чужинців, якихось слов'ян либонь, немовби й не січуться зовсім, чогось чекаючи, і що був у тім якийсь обміркований умисел, а не притаманне воякам-найманцям боягузтво.
Скільки вже тривала сутичка (хвилину чи годину), ніхто не знав, та коли матінка, в запалі боротьби одбившись од Михайлика, раптом загледіла в світанні його видиму смерть, вона страшенно зойкнула:
— Михайле!
Та було пізно.
Сама вона вже не поспіла б йому на поміч.
Нікого з товаришів поблизу також не було.
Він рубався з гетьманським хорунжим, здоровим, як ведмідь, і хутким та моторним, як гедзь, з одним коротким вусом, що означало особливу любов до одновусого гетьмана. Михайлик рубався з хорунжим, а ззаду підступали двоє метких, а не вельми сміливих чужинців, і наш коваль, не бачивши їх та й по молодості не чувши їхнього наближення спиною, як те буває в козаків досвідчених, не постерігши й зойку матінки, доживав, певно, останню хвилину свого надто вже короткого життя.
Один із тих двох, що підкралися ззаду, товстенний кірасир у безрукавій япанчі, замірився був важким шестипером, уже й рубонув би, коли б в останню мить вперед не вихопився на коні якийсь чужинець, ставний і сивий, у чорній цивільній одежі.
Він устиг ударити кірасира шаблею по руці, і шестипер тільки зачепив Михайлові плече, а сам нападник з диким зойком упав з коня.
Тимчасом другий кірасир, що теж нападав на Михайла ззаду, в наступну мить поклав би коваля шаблею, коли б з протилежного боку не наспів Пилип-з-Конопель та не збив кірасира додолу.