А тимчасом Михайлик порішив, нарешті, того одновусого гетьманця, що з ним рубався до появи товстого кірасира. не бачивши, що сталось перед тим у нього за спиною, хутко обернувся до сивоголового, замірився і вже рубонув би свого рятівника, та між ними виникла ненька на своїм тарпані, скаженому від крові й шарварку, і спинила руку.
Та сивоголовий і не помітив заміру Михайлика не бачив і того, лк матінка схопила руку синову, бо вони з французом зненацька опинилися ніс до носа, дивились один на одного пильно й стурбовано, ніби намагаючись важливе щось і гостре пригадати.
В ту ж мить ті самі чужинці, котрі чогось очікували, кинулись на кількох лейстровиків, що гарцювали ще на конях, і на свого одновусого сотника та й хорошенько постинали їх, і блискавичний бій затих так само раптом, як і виник, бо ті чужинці, слов'яни, видно, порішивши кількох німців, покидали зброю, не витерши й крові на ній.
48
А Пилип-з-Конопель і той сивоголовий, що з ним разом вони врятували життя необачному ковалеві, спішившись, стояли один проти одного.
Пилип уже знав — хто такий перед ним, але не міг здобутися на слово.
А сивому й на думку не спадало в молодому запорожцеві впізнати торішнього обшарпаного вантажника з амстердамського порту, котрому вони з панною доручили однести Рембрандтові дорогоцінний портрет Кармели.
Явдоха також придивлялась до обличчя поважного пана, зодягненого не по-вояцькому, в усе чорне, як тоді ходили самі лише лікарі, ченці й попи, і вся його постать виглядала так лагідно та мирно, аж можна було з певністю сказати, що й шаблюку свою, яку він тримав у руці, порішивши того кірасира, старий либонь підняв оце тільки-но, вихопивши ще з теплої руки в котрогось із забитих жовтожунанників-лейстровиків.
Пилип і той сивий мовчали, а паузу, як ми тепер сказали б, порушила згодом Явдоха.
— Хто ви? — спитала вона в сивого. — I всі ці люди з вами? Хто вони такі?
— Найманці гетьмана Пихатого, — відповів сивоголовий по-українському ж, але з такою вимовою, немовби говорив гуцул. — Оці серби й поляки вже не хочуть з вами воювати, і я їх веду в Мирослав.
— Та хто ж ви?
— Родом я з Ужгорода… за Карпатами. Русин. Священик. Уніат. Потім католик…
— Мовчіть про це. Бо може статись лихо.
— Я не боюсь.
— Але мовчіть!
— Ви уніатка?
— Ні. Я — мати! — і кивнула на Михайлика. — Я бачила, як ви порятували мені сина, отче. Всі уніатські й католицькі попи, як скажені собаки, нищать людей православних. А ви…
I синові звеліла:
— Бий чолом!
Але священик обернувся до Пилипа, бо ж той, нарешті здобувшись на слово, спитав:
— Де є Кармела, доміне?
Сивий поглянув на нього здивовано, ніби вперше чув це ймення, бо ж, ясна річ, упізнати француза не міг, бачивши його в тій амстердамській скруті десять-п'ятнадцять хвилин, поки всі троє бігли до парусника.
— Де Кармела?
— Про кого ти питаєш, сину?
— Ось про кого! — і Сганарель швиденько вихопив з тороків при луці сідла портрет Кармели.
49
А за яку годину, віддавши останню шану забитим товаришам та поперев'язувавши рани старому Гордієнкові, рудому цибаневі Півторарацькому і молоденькому сербинові, головкові з довгим волоссям, Стояну Богосаву, що його поранив лейстровик при кінці сутички, невеличкий загін нашої доброї Явдохи, зрісши зразу на півтора десятки шабель, рушив далі, поспішаючи до міста Мирослава, бо причин до поспіху стало ще більше.
Саме про ці причини й розповідав їм, мчавши поміж Явдохою та Сганарелем, той сивоголовий, католицький піп, котрого звали Гнатом Романюком, і він раз по раз підганяв свою кобилку, бо підслухана розмова між домініканцями, що про неї розповів Пилип, збентежила старого священика, і він верстав трудну дорогу без видимої втоми.
Явдоха вела загін по степах навпростець, бо тут була вже місцина знайома, і Гнат Романюк придивлявся до неньки Михайлової, до її владного руху та голосу, до того, як усі слухались її наказів, і думав про незборну силу слов'янського роду, що має таких відважних і розумних матерів.
Поглядали з повагою й кільканадцятеро бравих молодців, що до її загону прилучились, ставних і гострозорих хорватів, сербів та поляків, що гарцювали пречудово (а це вже можна було бачити в сріблі нового дня), і якоюсь дикуватою силою віяло від кожного з них, хоч цього ніхто не помічав там, бо такою ж силою дихали й наші козаки.
Один із сербів чи хорватів, отой, котрого поранили в останній хвилі бою, нишком поглядаючи на матінку Михайликову, стиха співав старовремської пісні, і друзі-поляки, і козацтво наше, і Явдоха — не все в ній розуміли, але ж мова сербів до інших наших мов — така близька, що Явдоха все-таки сприймала спів у всій красі, і звучали слова балканської пісні відгомоном у широкій душі нашої української неньки приблизно так:
— …Молить бога Юговичів мати,
Щоб він дав їй очі соколині,
Та ще й білі крила лебедині…
Стоян Богосав виводив стиха, і дрижав голос — чи від погамованих сліз, а чи від хуткої ристі, і слухали його козаки і поляки, і серби, слухала і Явдоха сумну пісню, і горе сербськоїматері, що втратила зразу дев'ятьох синів, краяло неньці щире українське серце, бо ж далі в тій пісні співалося, як вибігли з дому дев'ять удовиць і дев'ять сиріток, як заридали вони, як заіржали дев'ятеро коней, як дев'ять соколів заклекотали, як тверде старенька мала серце і сльози гіркої не зронила. А вже вранці…
Вранці, як на світ благословилось,
Прилетіли два ворони-круки,
Що в крові ім крила аж по плечі,
Що із дзьобів біла піна капле.
А несуть вони юнацьку руку,
Золота на тій руці обручка, —
Кинули вони ту руку нені…
Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу Трапляється стільки пригод і стільки людей, — і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:
Серце тут напружилося в неі,
3 болю серце в неї розірвалось
По синах по дев'ятьох із горя,
По десятім Юг-Богдані сивім…
А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.
50
Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.
Дихав на повні груди.
Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.
Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум'янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.
Скільки око «сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.
I по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторкані білаші.
Та що воно таке — француз не знав.
Подумав, чи не гуси пасуться?
А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?
Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.
Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.
А як він цвів, про те не розповісти й поетові!
Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.
I Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі одну квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.