— Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?
— Виведи мене з цього лісу!
— Сідай на мене, — каже вовк. — Везти тебе додому чи геть від дому?
— Вези геть від дому, — каже королевич, — бо боюся я батькової найстрашнішої кари!
Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях.
— Ну, — каже, — з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай, а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!
І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:
— Куди, хлопче, чимчикуєш?
А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідає:
— Я, — каже, — сирота, йду найматися до добрих людей.
Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив, — тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.
— Ну, наймися до мене, — каже.
Королевич погодився. Посадив його пан позад себе на коня і поїхав з ним до себе додому, у чужодальню сторону.
А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз'їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випустити.
— Хай, — каже, — переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.
Вранці пішов до льоху, а королевича нема!.. Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з'їли», — гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..
Живе королевич в чужодальній стороні, робить у того пана на стайні. Вже й кілька років минуло, підріс він, і такий став з нього красень-молодець, справжній богатир!
А в тому королівстві була в короля дочка єдина, красуня несказанна. Багато королевичів сваталося до неї, та вона за жодного не хотіла йти. І сказала вона своєму батькові, що за того піде, хто до віконця в її високому теремі конем доскочить та з її руки перстень зніме. От король і оголосив скрізь по всій землі, щоб з'їздилися, хто тільки хоче у тих змаганнях змагатися, — чи з панів, чи з королів, чи простого роду.
Збирається на змагання й той пан, що в нього королевич служив. А королевич пішов собі на стайню, виплакався й каже собі: «Гай, гай, якби можна було, то й я б скакав. Та нема в мене доброго коня, ніяк мені до королівни доскочити!» Тільки проказав, коли зирк — залізний вовк перед ним.
— Не плач, — каже, — королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу! Затрясся тут вовк — і раптом став з нього такий гарний кінь, якого ще й в світі не було.
— Сідай, — каже, — на мене, королевичу, та їдьмо до королівського палацу.
Поїхали вони до палацу. А там вже зібралося панів, королів та простих парубків сила-силенна. Почали скакати. Хто тільки не скочить, ніхто не доскочить. І королевичів пан скаче, але не може доскочити. Розігнав тут свого коня королевич та як скаконе — до самого віконця доскочив і з королівниної руки перстень зняв. Зняв перстень, ще й руку поцілував, а сам назад! І так хутко зник, що ніхто й не вгледів, де він подівся.
Вийшов король на ґанок, питає:
— Хто доскочив?
А той пан, що в нього королевич служив, виїжджає наперед і каже, що то він. Королівна каже — ні, не він. А батько їй на те:
— Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.
І наказує їй готуватися до весілля. Королівна плаче, сперечається, та проти батькового наказу нічого не вдієш!..
Почали готуватися до весілля. Напередодні того весілля вийшов королевич за стайню й плаче. Коли раптом — вовк перед ним.
— Чого плачеш, королевичу?
— А як же мені не плакати? То ж я до королівни доскочив, а мій пан її облудою бере. І вже на завтра весілля призначене!
— Цить, не плач, — каже вовк. — Буде вона твоя. Ось тобі бубон, як почнуть весілля гуляти, стань серед двору перед палацом та затарабань у нього. Побачиш, що з того буде.
Ніч минула, день настав. Почали в палаці весілля гуляти. А королевич пішов до палацу, став серед двору та як затарабанить у той бубон! Враз стало військо довкола палацу, і кожен солдат в руках не зброю тримає, а квіти. Пани та королі, що на весілля приїхали, всі повибігали — що таке? І королівна вибігла, стала на ґанку. А всі солдати до неї підходять і квіти їй подають. А королевич стоїть попереду й у бубон б'є.
Здивувався король, питає:
— Хто такий?
— Та це мій слуга, — відказує той пан, — сирота мужицького роду.
— Ні, — каже королевич, — не мужицького роду я, а королівський син. Пан цей облудник і шахрай, а до королівни доскочив не він, а я!
І простягає він королівні руку, а на руці перстень блищить.
Глянула на нього королівна і впізнала — то й справді він з її руки перстень зняв ще й поцілував її.
— Ось, батечку, мій справжній наречений! — каже.
Тут бачить пан, що непереливки, викрита його брехня, та й ходу з двору! А королівна руку подала королевичу і повела його до палацу. Тут і весілля відгуляли, мед-пиво кружляли, і я там сидів, мед-вино пив, по вусах текло, а в роті не було.
ПРО ДВОХ БРАТІВ І СОРОК РОЗБІЙНИКІВ
Були собі на світі два брати: один бідний, а другий багатий. У багатого всього вдосталь — і поля, і худоби, а в бідного того поля — на заячий скік, а діток купа.
От не стало у бідного хліба. Бідував він, бідував, терпів, терпів; діти плачуть, їсти просять. Узяв він торбинку та й пішов до багатого брата просити хліба.
— Дай, — каже, — братику, хоч трохи борошна чи якого зерна. Нема чого їсти, діти з голоду плачуть.
— Еге, — каже багатий брат, — чого б це я мав тобі дурно хліб давати? На всіх старців не настачишся!
— Та я тобі відроблю, — каже бідний.
— Що ж, — каже брат, — от піди до лісу та нарубай дров, я вже дам тобі трохи хліба.
Мусив бідний згодитись. «Хай вже до вечора діти поплачуть, — думає, — а ввечері я хліба принесу».
Взяв у брата сокиру та й пішов у ліс.
Ішов, ішов лісом та й зайшов до дикого урвища. Коли це чує — коні тупотять, хтось лісом їде. «Хто його зна, що то за люди?» — та й поліз на дерево і приховався там.
Дивиться — виїжджають на галявинку сорок чоловік та всі із зброєю. Під'їхали до урвища. Коли це бачить він — в урвищі якісь дверці непомітні. От підійшли вони до тих дверець, старший і каже:
— Двері, відімкніться! — двері й відімкнулися, й вони пішли туди, в гору.
Пождав, пождав бідний чоловік якийсь час, коли це виходять вони знов і сідають на коней. Ото, як усі посідали, останній вийшов з дверець і каже:
— Двері, замкніться! — і двері замкнулися, а вони поїхали.
От, як не стало їх видно, чоловік із дерева зліз та до дверей. Підійшов і каже:
— Двері, відімкніться!
Двері й відчинилися. Увійшов він у печеру. А там так гарно всередині, мов у палаці. Стіни муровані, попід стінами лави, килимами вкриті, на стінах різна зброя розвішана — шаблі та ятагани, та все золотом та самоцвітами прикрашені. А біля печі засіки, білими скатерками понакривані.
Ходить чоловік, дивується. «Е, — думає, — це ж тут розбійники живуть!» Підійшов він до тих засік, розкрив одну — а там мідні гроші, розкрив другу — там срібні гроші, розкрив третю — там золоті гроші!
— Наберу собі в торбинку золота, — каже чоловік, — тут його такого, що й не знати буде!
От набрав він золота повну торбинку та й ходу з печери. Вийшов і каже:
— Двері, замкніться! — вони й замкнулися.
Пішов він тоді, дровець нарубав, приносить до брата.
— На, — каже, — брате, дрова та сокиру!
— Давай же твою торбинку, — каже брат, — насиплю тобі борошна трохи.
— Та вже без твого борошна обійдуся!
І пішов додому. Багатий дивується, — з чого це він загордився, що вже й від борошна відмовляється?