Пішов Котигорошко берегом: може, десь хоч човна знайде, щоб через море перебратися. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Чує — пищать на дубі пташенята у гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою.
Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих пташенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Злетів гриф до Котигорошка та й каже:
— Як мені тобі подякувати за те, що моїх дітей накрив від дощу та від граду захистив?
— Перенеси мене через море, — каже Котигорошко, — та допоможи зрадливих товаришів наздогнати, поки моїй сестрі чогось не заподіяли!
— Що ж, летімо, — каже гриф, — тільки візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води. Як я летітиму та поверну голову праворуч, то ти мені й вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони в Змієвому палаці шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, й полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову праворуч, то Котигорошко вкине в рот шматок м'яса, а як ліворуч — дасть трохи води. Довго так летіли, от-от вже й до того берега долетять. Коли це повертає гриф голову праворуч, а в кадовбах вже й шматочка м'яса нема!
Тоді Котигорошко відрізав у себе з ноги шмат м'яса та й кинув грифові в рот.
Тут зразу й до берега долетіли.
Посідали на березі перепочити трохи, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав йому на свою ногу.
— Посидь тут, — каже гриф, — а я принесу цілющої води, щоб твою ногу загоїти.
Полетів гриф. По якійсь годині прилітає назад, приносить цілющу воду. Побризкали ногу тією водою, — вмить нога загоїлась і стала, як раніше була.
Сів Котигорошко на грифа знов, полетіли товаришів наздоганяти.
Летять, летять, от вже й до дому недалеко. Коли глянули згори, бачать: сидять під деревом Вернигора, Вернидуб та Крутивус з Оленкою, перепочивають.
Спустився тут гриф на землю трохи осторонь і каже:
— Іди до них, а я назад полечу до своїх пташенят!
І полетів. А Котигорошко до своїх товаришів попрямував.
Як побачили вони його, перелякалися вкрай, почали каятися та благати, щоб він їх за зраду не карав.
— Та вже нехай, — каже він, — не буду вас карати. Все ж таки допомогли ви мені сестру визволити.
Поділився він з ними золотом та самоцвітами і відпустив їх. А сам узяв сестру за руку і пішов з нею додому.
ІВАН — МУЖИЧИЙ СИН
Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один-єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір'ю його оженити.
А він і каже:
— Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить — на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається.
Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:
— Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?
— Ні, — богатирі кажуть, — не знаємо ми, не чули про такого коня.
Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували:
— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.
От приїхав один з гінців у якесь село і там оголосив. Почув це один селянин, додому прийшов і розповідає жінці:
— Так і так, — каже, — якби такий молодець в нашому селі знайшовся, що про коня знає, то велено йому до царя прийти.
А син його, хлопець молодий, і каже:
— Та я ж знаю, де такий кінь є!
— Сиди вже й мовчи, — каже батько, — як вийдеш за ворота, то тебе й діти б'ють, де вже тобі до такого коня підступитися!
А син усміхається:
— Та невже ж мені з малими дітьми зв'язуватись? А от ходімо, тату, надвір, сам побачиш, чи є в мені сила!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схопив — пригнув аж до землі, потім пустив.
А батько стоїть, омі витріщив — аж злякався сам, що в нього син отакий богатир.
— Ну, синку, — каже, — тепер вірю, що з тим конем впораєшся. Якщо знаєш, де він є, то й іди до царя.
От і пішов хлопець. Ішов, ішов, приходить нарешті до царського палацу. Тут його царські слуги спиняють, розпитують, хто такий і чого до царя прийшов?
— Я, — каже він, — Іван — мужичий син, а прийшов того, що про такого коня знаю.
Пішли царські слуги до царя, доповідають: так і так, прийшов такий собі Іван — мужичий син, каже, що про того коня знає. Цар не повірив, щоб мужичий син міг про коня знати, але все ж наказав слугам привести його перед царські очі.
От цар і питає:
— Чи ти справді знаєш, де такий кінь є?
— Знаю, — Іван каже, — і дістати можу.
— А що ж тобі для цього треба?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру.
— Ну, що ж, — цар каже, — іди до табунщика, що в степу мої табуни пасе, та й вибирай собі коня, якого схочеш.
Пішов Іван до табунщика, той каже:
— Оце зараз пожену я коней напувати, а ти вибирай.
Став Іван вибирати, та за якого не візьметься за хвіст — то хвіст в руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі.
Йде назад, дивиться — стоїть хатка обідрана, а в ній бідна бабуся живе. Тут саме дощова хмара насувається. Бабуся й просить:
— Допоможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають, ніхто не допоможе.
От він і накрив тими шкурами її хатку, щоб дощем крізь обідрану стріху не залило. Вона йому подякувала й каже:
— Вночі вийди в степ та свисни, прибіжить до тебе кінь, його й бери!
Повернувся Іван до царя.
Той питає:
— Що ж, так і не добрав коня?
— Нічого, — Іван каже, — завтра буде кінь.
Настала ніч. Вийшов Іван у степ, як свисне богатирським посвистом, от і прибігає до нього кінь. Прибіг і питає:
— Чого, хазяїне любий, бажаєш?
— Пора нам в путь-дорогу вирушати.
— Добре, — каже кінь.
Завів Іван коня у царську стайню, прив'язав, дав пшениці білоярої, а сам спати пішов.
Цар устав ранком, послав по Івана, питається:
— Може, хоч уві сні коня бачив?
Той каже:
— Є вже в мене кінь, на стайні стоїть.
Вийшли, подивилися, цар аж здивувався, що такий великий та добрий кінь.
— Тепер треба мені ще палицю, таку, щоб привезли її з лісу на двох парах волів.
Привезли йому з лісу палицю на двох парах волів. А він підкинув її вгору, сам ліг на півтори доби спати. Прокинувся — летить палиця назад… Він підставив мізинний палець — вона у друзки й розсипалась.
— Привезіть мені, — каже, — палицю на чотирьох парах волів, бо ця негожа.
Вони зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув її вгору, а сам ліг на три доби спати. Прокинувся, чує — палиця летить назад, гуде. Він підставив їй середній палець — вона вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
— Ну, — каже Іван, — ця добра буде.
І збирається в дорогу. Цар каже йому:
— От як дістанеш такого коня, що моєму синові забажалося, то я тобі яку схочеш нагороду дам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав він. Але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та й коня такого сам дістав. От він покликав двох богатирів, панських синів, наказує їм:
— Здоганяйте, — каже, — Івана та й їдьте разом з ним.
Наздогнали богатирі Івана й кажуть йому, що цар наказав їм разом з ним їхати.
— Гаразд, — каже Іван, — тільки як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, щоб ми комусь одному підкорялися.
Ну, ці богатирі, панські синки, зразу ж один наперед другого: