КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА
Казка
Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін.
Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.
— Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому
тобі буде легше. А я заховаюсь в озері.
Петро вирізав шаблею очеретину і поплив.
Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в
степ. Та було пізно.
Татари помітили Гивора і закричали:
— Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече!
Татари оточили Гивора і колом погнали на нього.
Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по
собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми
копитами у вузький степовий рівчак.
Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:
— Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловімо тепер самого козака Петра
Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його
сліди!
Татари позіскакували з коней і випили кумису.
Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину.
Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться.
Була осінь, і по краях озеро вже замерзло.
Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.
— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! — говорили татари і місили
озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись
втопитись.
Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і
думав:
«Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло».
— Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в
Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.
«От», — думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було.
«От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у
воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор
доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити
та цим тютюнцем закурити».
А татари? Татари поморились та позамерзали.
Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і
озеро стало замерзати на очах.
— Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо увесь очерет на
ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає.Тоді волею-неволею йому
доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає — ми трохи поспимо.
Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.
Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають.
Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига.
Раз ніч — і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі
хоч не поспати, то покуняти?
І Петро задрімав... Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус.
Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.
— От і тварюка! — вилаяв окуня Петро.— Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер
своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке — зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у
воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля...
Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.
— Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги.
Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг.
— Що робити?
А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська
сторожа вклякла. Попадала і повмирала.
— Повмирали, — сказав їм Гивор, — навіть забули крикнути...
— Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки.
— Я, — сказав Гивор. — Козак мій, Петро Самійлович
Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.
— Діло звісне, — сказали козаки. — То що?
— А те, що на озері вже хвиль не стає.
— Тепер чи коли?
— Тепер.
— Тоді по конях, — сказали козаки.
Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його