4.12.2011
Несподівана знахідка у старій книзі про Добромиль. Зрештою, вся книга — знахідка. Написана в тридцятих роках минулого століття українським автором — це вже рідкість. Яну Щасному присвячено там цілий розділ. Народився він не у Фельштині, як я вважала, а у Боневичах, де, можливо, й помер. А помер він 31 грудня 1616 року і похований був у Добромилі на початку квітня. Мав бути вельми пишний похорон. Магнатів так і ховали: через кілька місяців. У Добромильському костелі, у той час дерев’яному, після жалобної меси вершник на коні зламав спис і впав з коня, імітуючи смерть. Нібито за римським звичаєм. Думка небіжчика навряд чи враховувалась. Але те, що його поховали не в родинній усипальниці у Фельштині, свідчить, наскільки дорогий був йому Добромиль. У 1636 році костел, де поховали Гербурта, завалився під час повені. Тепер там стоїть мурований.
Чи міг собі уявити Гербурт, що після смерті не матиме спокою? Ні в буквальному, ні в переносному значенні. Польські автори підніматимуть на сміх його приязнь до українського, видіння, які той бачив у Вавельській вежі, дивацтва, недостойні шляхтича. Цілком у дусі постмодернізму. Один Владислав Лозінський чого вартий. З одного боку український «іконопис», з іншого — прокрустове ложе польського шовінізму. Недалеко просунулась сучасна історична белетристика. По суті, та сама міфотворчість, тепер уже помножена на авторське еґо: надягнути бутафорський костюм і помилуватись собою у дзеркалі. Ніхто через усі ці дискурси й не помітить межі між професійною доброчесністю й дилетантством.
5.12.2011
Деградує література не тоді, коли перебуває під ковпаком ідеології. Тоді навпаки — в ній наростає опір. А тоді, коли починає зневажати людське чи просто оминати його. У романі Жозе Сарамаґи «Спогади про монастир» є момент, коли одночасно помирають дитя муляра і син короля. За труною сина муляра йде вся родина, батько з матір’ю. Король проводжає пишний похоронний кортеж, стоячи на порозі палацу. Просто знімає капелюха. Отой король — сучасна література. У ній забагато поверхового і замало глибинного. Калюжа більше впадає в очі, ніж джерельце, сховане в листі. Двадцять років вистачило, щоб зробити з читача споживача книжкового продукту, і далі буде ще гірше.
Мені приснився сон, ніби якась жінка в парку розпродувала бібліотеку, щоб звільнити квартиру, яка дісталась їй у спадок. Темніло, вона поспішала, а я все намагалась знайти щось для себе. На порожній коробці був напис «XVII ст.». Тобто люди вже купили те, що перевірене часом. Я сама рідко знаходжу в букіністів щось цікаве. Або все в мене уже є.
6.12.2011
Міфи про неповноцінність української мови вигідні як її ворогам, так і «друзям». Перші взагалі не читають серйозних україномовних книжок, другі грають роль її рятівника і просто піаряться на цій темі. І тих, й інших просто не треба слухати, а взяти хоча б почитати українські переклади Канта Івана Мірчука та Ігоря Бурковського. Але ніхто не святкує вихід у світ «Критики чистого розуму» українською мовою, щороку виходять переклади нових книг Канта. Тиша. Зате горлають видавці неякісних перекладів з російської на українську Юкіо Місіми, і навіть часом не згадується імені перекладача. Щодо укрсучліту, то автори воліють збагачувати мову ненормативною лексикою, щоб якомога швидше її урбанізувати, хоч мова сама знає, куди їй пливти. Жаль, звісно, що мало людей це розуміють, але вони є, і їм не треба боротись за визнання української мови, витрачати сили на дурні суперечки.
Послухаймо українського Канта: «Уміння ставити розумні запитання — це вже важливий і необхідний доказ мудрості чи проникливості. Коли ж запитання саме по собі є безглуздим і даремно вимагає відповідей, то, крім сорому для того, хто його ставить, воно має іноді ще ту ваду, що підбиває необачного співрозмовника на безглузді відповіді, і тоді виникає кумедне видовище: один, як казали в давнину, цапа доїть, а другий решето підставляє». («Критика чистого розуму», переклад Ігоря Бурковського.) Я б замінила в цьому перекладі слово «виникає» на «постає», а слово «другий» на «інший».
7.12.2011
Такі невинні, чисті приходимо ми у цей світ, щоб нас полюбили. Але щоб світ прийняв нас, мусимо підлаштовуватись під нього, чинити всілякі погані речі, вчитися ненавидіти, зневажати тих, хто міг би нас полюбити. Вічна загадка життя. Її уособлює цар Едіп.