30.11.2011
Мені останнім часом не хочеться виходити, щоб не зустрітись з чимось відразливим і неприємним. Я не боюся людей, мене відштовхують наслідки їхньої діяльності, викликаної думками. Ці думки фрактальною сіткою вкривають все довкола. Через те я почуваюся дуже некомфортно. Місце, де я побувала вчора, — частина парку Знесіння з боку Кривчицької дороги, було вибране чисто імпульсивно. В лісі стояло повно великих дерев’яних хрестів — нових, побілених вапном. Спершу вони вели вздовж гори від статуї Матері Божої, а потім розсипались по лісі. Біля деяких стояли кошики зі штучними квітами. Ніде жодного напису. Оця німота мене найбільше вразила. Спитати було нікого. На щиті з планом парку — теж жодної інформації.
На вершині гори, де колись було городище, стояло велетенське біле розп’яття. Чи тут загинули оборонці Львова, чи жертви більшовицьких репресій — це можна дізнатись. Але такий спосіб увічнення трагічних подій неприйнятний в суспільстві з короткою пам’яттю. Він породжує лише міфи.
Один хрест був пофарбований синьою фарбою.
1.12.2011
У мене була тітка, в якої чоловік-поляк украв дитину і вивіз під час війни. Вона була з ним невінчана і все життя прожила в сім’ї старшої сестри. Вона поступово замикалася. Спочатку перестала їздити до міста, тоді варити їсти на весіллях, тоді перестала ходити до крамниці, і врешті не наважувалась вийти за межі подвір’я. Її світ стискався, і невідомо, що вона отримувала навзамін. Які думки приходили до неї, які образи. Вона ніколи нічого не просила й на ніщо не скаржилась. Вона не хотіла від цього світу нічого. А від іншого?..
Як я її тепер розумію.
2.12.2011
Мені нераз доводилось тікати, бо втеча — це також вибір, і дуже часто вибір сильного, а не слабкого. Люди по-різному поводяться, коли загнані в глухий кут. Одні стають агресивними, інші зливаються зі стіною, ще інші починають думати, як вийти зі становища. Останнім часом мені сняться сни, де я потрапляю в не вельми зручну ситуацію. Але не відчуваю особливих емоцій. Наче все вже вирішено за мене, і це — частина Великого Задуму: пройти через все. Нехай буде все, тільки не затхлість, не застій.
Моє житло засипане піском секунд, хвилин, годин, днів. Як би це не було прикро, але це мої секунди і мої дні, і я намагаюсь щось з ними робити. Якогось літа я залишилась сама на цілий місяць. Не було ґрат на вікнах, один із ключів був у невідомо чиїх руках. Вже вранці я чекала з нетерпінням вечора. І писала про жорстокість існування.
Зараз у мене всі ключі, й дім надійно захищений, і я знову чекаю з нетерпінням тієї жмені піску, яка з’явиться ввечері, бо розрівнявши її долонею, зможу написати про жорстокість буття, на яке проливається світлий дощ милосердя.
З образами легше розповісти те, що не можна передати словами.
3.12.2011
Туга — суто «східне» почуття. Степ, пустеля, море не мають меж, а якщо й мають, то подолання цих меж понад людські можливості. Є культури вертикальні, а є горизонтальні — східні. У порожнечі легше знайти те, що шукаєш. Навіть якщо ти знаєш, що шукати доведеться піщинку в пустелі чи краплю в морі. Схід живе за космічним часом, тому так приязно сприйняв вчення про карму та реінкарнацію. Захід живе за часом міфологічним і навіть зараз продовжує створювати міфи. І причина того, чому Захід і Схід не можуть бути разом, — в особливостях горизонту та конфігурації зірок. Найпершою з усіх наук була астрономія. Тоді вже можна було прокладати шляхи в пустелі і на морі. Потім музика — тужлива, монотонна, така сама безмежна.
У кожному з нас є частина Сходу, того місця, звідки ми прийшли чи куди прямуємо.
Ті, хто бездумно повторює слова Кіплінґа про Схід і Захід, навіть не можуть уявити собі велич їхнього протистояння.