Може, краще би повернутися?
«Та ну! — промурмотів Крабат і звів коміра. — Хіба ж — маленький? Подивлюся, а це зробити може будь-хто!»
Якийсь час Крабат сліпма продирався лісом, потім натрапив на галявину. Тільки-но вийшов з-поміж дерев, як над ним одразу розійшлися хмари, виглянув місяць і все навколо залило холодне світло.
Нарешті Крабат побачив млина.
Притаївшись у снігах, темний, зловісний, він скидався на велетенського звіра, що очікував на свою жертву.
«Мене ніхто йти сюди не силував», — подумав Крабат.
Переборовши страх і набравшись духу, він попрямував галявиною до млина.
Двері в будинку було зачинено. Він постукав раз, два — жодного поруху всередині. Дивно: хоч би пес гавкнув, чи сходи скрипнули, чи ключі брязнули. Крабат постукав утретє, аж щиколодки звело.
У млині — тиша. Тоді Крабат легенько натиснув на клямку — і двері відчинилися. Ввійшов до коридору — темінь, хоч в око стрель. Аж там, у глибині, ніби мерехтів слабкий промінь світла, схожий на його відблиск.
«Де світло, там люди», — мовив Крабат.
Він простягнув руки й навпомацки пішов коридором. Світло ніби наближалося, він побачив, як воно пробивається крізь ледь прочинені двері. Цікаво, хто там? Навшпиньках підійшов до дверей і зазирнув у прощілину.
Він розгледів чорну кімнату, яку освітлювала одна свічка. Свічка була червона й трималася на черепі, що лежав на столі, за яким сидів кремезний чоловік у чорному плащі, з білим, немов крейда, обличчям. Чорна пов'язка закривала йому ліве око. Перед ним на столі лежала товста, у шкіряних палітурках, прикута ланцюгом, книга. Чоловік читав.
Несподівано він підвів голову й подивився на Крабата так, наче очікував його давно. Той погляд пройняв хлопця аж до кісток. Очі закліпали, почали сльозитися, кімната зникла.
Крабат протер очі й ураз відчув на плечі холодну, як лід, руку. Холод проник навіть крізь куртку й сорочку. І відразу скрипучий голос промовив по-лужицькому:
— Ну ось ти й тут!
Крабат здригнувся, почувши той голос, до того ж — знайомий. Повернувся й побачив перед собою чоловіка з пов'язкою на оці.
Як він опинився у нього за спиною? У жодному разі не крізь двері.
Чоловік у руці тримав свічку. Якусь мить він мовчки роздивлявся Крабата і, скинувши головою, сказав:
— Я тут господар. Я — Майстер! Навчаю учнів. Якраз тепер одного не вистачає. Ти ж хочеш стати моїм учнем?
— Хочу, — мимоволі відповів Крабат. І не впізнав свого голосу, наче хтось інший за нього мовив.
— І чого хочеш навчитися? Млинарства і, може, всього іншого?
— І всього іншого.
— Домовилися! По руках! — Мірошник простяг йому ліву руку.
Тільки-но вони потиснули один одному руки, як ураз весь будинок здригнувся від гуркоту й двигтіння, що линули, здавалося, з підземелля. Захиталась підлога, задрижали стіни, заскрипіли сволоки й підпори.
Крабат, скрикнувши, кинувся навтьоки, але Майстер перепинив йому дорогу.
— Млин! — склавши рупором долоні, вигукнув він. — Млин знову меле!
Одинадцятеро й один
Майстер звелів йому йти з ним. Мовчки освітлював хлопцеві круті сходи на горище, де містилася спальня мірошниченків. У світлі свічки Крабат розгледів дванадцять низьких тапчанів — по шість обабіч проходу; біля кожного тапчана стояли тумбочка й табуретка. Простирадла на сінниках були зім'яті, на підлозі валялися перекинуті табуретки, нічні сорочки, онучі: мірошниченків, судячи з усього, підняли до роботи зненацька.
Одна постіль була незаймана. На краю тапчана лежав одяг.
— Це твої речі! — сказав Майстер, повернувся й вийшов зі свічкою.
Крабат лишився у пітьмі сам. Він почав повільно роздягатись. Скинув шапку й провів рукою по солом'яному віночку: ще вчора він був одним із трьох східних «царів», а здалося, немовби це відбувалося давно.
Гуркіт жорен і шум млинового колеса долинав і на горище. На щастя, хлопець від утоми падав з ніг. Уклавшись на сінник, він одразу заснув. Спав як убитий, і спав би ще довго, але промінь світла його розбудив.
Крабат, закліпавши очима, підвівся й заціпенів з переляку.
Одинадцять білих привидів, нахилившись, роздивлялися його у світлі ліхтаря: одинадцять білих постатей з білими обличчями та білими руками.
— Хто ви? — промурмотів Крабат.
— Ми — ті, ким невдовзі станеш ти, — відповів один із привидів.
— Не бійся, нічого злого ми тобі не зробимо, — додав інший. — Тут ми — мірошниченки.