— Цей негр каже, що ти підеш до старого Посема Гуда.
— Так, сер, — сказав я.
— Мені це не дуже подобається, щоб білий хлопець лишався в негритянській родині. Підеш до мене додому.
— Ні, сер, — сказав я.
— Так. — Голос його все ще бринів лагідно. — Ходімо. Мені ніколи.
— Десь же він кінчається, — озвався Нед. Констебль трохи обернувся в його бік і застиг нерухомо.
— Що ти сказав? — запитав він.
— Я кажу, десь цей закон кінчається і починаються просто люди, — мовив Нед.
Констебль і далі цілу хвильку стояв непорушно — старший віком, аніж здавалося на перший погляд, худорлявий, але сильний, тільки старший, і не було при ньому пістолета, в кишені ані деінде, а зірку якщо й мав він, то її теж не було видно.
— Маєш рацію, — сказав він. І звернувся до мене: — То де ти хочеш лишитись? У старого Посема?
— Так, сер.
— Гаразд, — сказав він і обернувся до брички. — Сідайте, хлопці.
— Що ви збираєтесь робити з цим чорним? — спитав Буч. Він узяв віжки від чоловіка, що підігнав бричку, і вже підносив ногу видертись на передок. Бун із Семом уже вмістилися ззаду. — На свого коня його посадите?
— Це ти на моєму коні поїдеш, — заявив констебль. — Забирайся сюди, синку, — сказав він Недові. — Ти тут знавець коней.
Нед узяв віжки від Буча, видерся на місце фурмана і закріпив гальмо в колесі, щоб констеблеві легше було сісти поруч нього. Бун усе дивився згори вниз на мене, його потовчене обличчя під напівприсохлою кров’ю, все в синцях, було вже спокійне.
— Їдь із Семом, — сказав він.
— Мені й так добре, — відказав я.
— Ні, — сказав Бун. — Я не можу…
— Я знаю Посема Гуда, — втрутився констебль. — Коли буде в цьому потреба, я ввечері повернуся й заберу його. Рушай, синку.
Вони поїхали, і їх не стало. Я залишився сам. Розумієш, якби я залишився сам-один, як от коли двоє мисливців розходяться в лісі чи в полі, маючи знов зійтися пізніше, може, навіть аж пізнім вечором у таборі, то я не був би такий самотній. А зараз — я почувався самотнім, як ніколи. Я був острівцем у цьому морі пропітнілих капелюхів, сорочок без краваток і комбінезонів, цих чужих безіменних облич, які одверталися від моїх поглядів, і ніхто з них не мав для мене жодного слова, — «так» чи «ні», «йди» чи «лишайсь», — для мене, покинутого вдруге. А бувши всього лиш одинадцяти років, ти ще не заслужив на те, щоб тебе стільки разів покидали — такий тягар може людину знищити, збавити, стерти на порох і перетворити в пару. Врешті один із них мовив:
— Ти шукаєш Посема Гуда? Він, здається, оно чекає на тебе коло своєї бідки.
І справді, він чекав. Вози й бідки саме роз’їжджалися, більшість їх і всі верхові коні та мули встигли уже зникнути. Я підійшов до бідки й зупинився. Не знаю чому — я просто зупинився. Може, далі вже не було куди йти. Не було куди ступити, поки бідка від’їде.
— Сідай, — сказав дядько Пошем. — Поїдемо додому, почекаємо там Лайка.
— Лайка? — повторив я, наче вперше почув це ім’я.
— Він поїхав мулом до міста. Розпитає, що це воно за пригода, й приїде нам розкаже. Довідається також, коли ввечері поїзд на Джефферсон.
— На Джефферсон? — здивувавсь я.
— Щоб ти міг поїхати додому. — Він не дивився на мене. — Якщо хочеш.
— Я ще не можу додому. Мені треба діждатись Буна.
— Я ж кажу — якщо хочеш. Сідай.
Я сів. Бідка рушила через пасовище і на дорогу.
— Причини ворота, — сказав він. — Треба ж комусь про це пам’ятати.
Я причинив ворота й знову сів у бідку.
— Ти коли-небудь правив мулом у бідці?
— Ні, добродію.
Він дав мені віжки.
— Я не знаю як, — сказав я.
— То навчишся. Мул — це не кінь. Коли кінь забере собі в голову якусь хибну думку, тобі досить замінити її на іншу, й квит. Задля цього будь-який спосіб добрий — батіг, острога, навіть криком коня можна дійняти. З мулом — інакша річ. Він здатний держати водночас дві думки в голові, і коли ти хочеш змінити одну з них, треба так повестися, наче ти віриш, що це він сам вирішив змінити думку. Він знатиме, що ти прикидаєшся, бо мули мають розум. Але мул — він і порядність має, і коли ти будеш чемний і шанобливий до нього, не пробуватимеш підкупити його чи залякати, — він теж буде чемний і шанобливий до тебе, якщо ти не вимагатимеш занадто багато. Тим-то мула й не пестять так, як коня: він знає, що ти його не любиш, і думає, що це ти підлещуєш його на щось таке, чого він не хоче робити, і це його ображає. Попусти віжки. Дорогу додому він знає, і знає, що це не я правлю. Ти просто дай йому навтямки цими віжками, що теж знаєш дорогу, але що ти лиш малий хлопець, а він живе тут, то хай він сам веде перед.