— Дай йому ще. Він ударив жінку. Байдуже, хто вона. — І він (чи хтось інший) тримав мене, а я звивався й випручувався, і вирвався, й кинувся наосліп до дверей чи то де пам’ять мені підказувала, що вони мають бути, і чиясь рука тепер мене скеровувала.
— Стривай, — озвався Бун. — Ти не хочеш її побачити?
Розумієш, я знемігся, і мені боліли ноги. Я майже зовсім виснажився і потребував сну. І більше: я був брудний. Я хотів убратися в чисту одежу. В понеділок вона мені все випрала, але я не хотів просто випраної одежі, я хотів перевдягтися, і в таку змінку, що відлежалася трохи, як от удома, і пахнула спокоєм та тишею шухляд, і крохмалем, і синькою. Але головне мої ноги: мені потрібні були чисті шкарпетки й інші черевики.
— Не хочу я нікого бачити! — крикнув я. — Я хочу додому!
— Гаразд, — мовив Бун. — Слухайте… Хто-небудь… Не міг би хтось посадити його на вранішній поїзд? У мене є гроші… Я можу дістати…
— Замовч! — скрикнув я. — Нікуди я зараз не поїду!
Я йшов далі наосліп — тобто та сама рука скеровувала мене.
— Стривай, — мовив Бун. — Стривай, Лусьєсе.
— Замовч! — скрикнув я. Рука повернула мене — переді мною була стіна.
— Витри лице, — сказав містер Полімес.
Він простяг мені барвистого носовичка, але я не взяв його — мій перев’яз витре незгірше. А ні, то «верхова» шкарпетка, їй мої плачі не первина. Хтозна? Коли вона буде доволі довго зі мною, то, може, й кінські перегони допоможе виграти? Сльози вже не застували мені очей: ми якраз були у вестибюлі. Я хотів обернутись, але він мене стримав.
— Зачекай хвилинку, — сказав він. — Якщо ти все ще не хочеш нікого бачити.
Сходами спускалися міс Реба й Евербі, несучи свої валізи; Мінні не було з ними. Водій-помічник шерифа чекав на них. Він узяв валізи, й вони пішли далі, на нас навіть не глянувши. Міс Реба, з лютим обличчям і піднесеною головою, твердо йшла попереду, і якби той підшериф не осторонився досить прудко, переступила б через нього, через ті валізи й через усе. Вони вийшли.
— Я куплю тобі квиток додому, — сказав містер Полімес. — Сядеш на цей поїзд. — Я не відповів йому: «Замовч». — Вистачить з тебе всіх цих людей, я побуду з тобою і скажу кондукторові…
— Я почекаю Неда, — відповів я. — Без нього я не можу йти. Якби ви вчора нам не зіпсували все, ми б уже давно виїхали.
— Хто це такий — Нед? — спитав він. Я пояснив. — Отже, ви попри все хочете виставити коня на перегони? Ви самі з Недом? — Я відповів йому. — А де зараз Нед? — Я відповів. — Ходи сюди. Вийдемо бічними дверима.
Нед стояв біля голови мула, а ми опинилися ззаду автомобіля. Мінні таки не було з ними. Може, вона вчора поїхала до Мемфіса разом із Семом та Отісом; може, доскочивши Отіса знову, вона вже не хотіла випускати його з рук, поки не дістане назад свого зуба? Бо я б так і зробив.
— То містер Полімес і тебе врешті запопав? — озвався Нед. — Але в чому річ? Нема наручнів твого розміру?
— Замовч! — крикнув я.
— Коли ти збираєшся одвезти його додому, синку? — спитав містер Полімес у Неда.
— Мабуть, сьогодні ввечері, — відповів Нед. Він не був зараз дядечком Ремусом, ані якимось спритником чи дотепником. — Тільки-но збудуся гонів, і зараз же коло цього заходжусь.
— Грошей тобі вистачить?
— Так, сер, — відповів Нед. — Дуже дякую. Після цих гонів у нас усе буде добре.
Він закріпив гальмо на колесі, і ми сіли в бідку. Містер Полімес зупинився, поклавши руку на підпірку. Він сказав:
— Отже, ви справді думаєте сьогодні змагатися з тим Лінскомбовим конем?
— Ми думаємо сьогодні його побити, — відказав Нед.
— Ти цього сподіваєшся, — сказав містер Полімес.
— Я цього певен, — відказав Нед.
— І наскільки ти певен? — запитав містер Полімес.
— Я хотів би мати власних сто доларів, аби на всі закластися, — відказав Нед.
Вони подивились один на одного — і так цілу хвилину. Тоді містер Полімес пустив підпірку, витяг із кишені приношеного гаманця з защіпкою — коли я його побачив, мені здалося, що в моїх очах двоїться, бо цей гаманець був достоту, як Недів, такий самий потертий і приношений і, либонь, довший за мою «верхову» шкарпетку, тож-бо годі було й розібрати, хто кому платить і за що, — розкрив його, дістав два банкноти по одному долару, защіпнув гаманця і простяг гроші Недові.