— Поїхала, — відповів я.
— Так я й гадав. Певно, вона знає не згірш за мене, що тепер не скоро Мемфіс побачить нас із Буном Хогенбеком. А коли Бун знов у тюрмі, то й Джефферсон у Міссісіпі нас сьогодні не побачить.
Щодо мене — то я не знав, чи це так, і раптом відчув, що й не хочу знати; я не тільки не хотів знову щось вибирати, щось вирішувати — я не хотів навіть знати того вибору й рішення, що робляться за мене, хіба коли муситиму стати перед ними лице в лице.
А потім ззаду підійшов до дверей батько Маквіллі, сам у білій куртці — він теж належав до служби. Щоправда, ніякого дзвінка я Не чув. Я вже помився (переодягся також: дідусь привіз мою валізку і навіть черевики мені на змінку), отож служник провів мене до їдальні, і я вже був там, коли ввійшли дідусь, містер Ван-Тоск і полковник Лінскомб, а обік полковника ступав старий жирний сетер-левелін. Поки полковник Лінскомб проказав молитву, ми постояли. Тоді всі посідали, старий сетер біля полковникового стільця, і почали їсти, а услуговував нам не тільки батько Маквіллі, а й покоївка у формі, що міняла посуд. Я вже з усім покінчив, не вибирав нічого й не вирішував. Над десертом я мало не заснув, коли це дідусь сказав:
— Ну що ж, панове, почнемо?
— Перейдім до кабінету, — запропонував полковник Лінскомб.
То була найкраща кімната, що я будь-коли бачив. Ото б дідусеві таку! Полковник Лінскомб теж був юрист, тим-то в кабінеті стояли полички з юридичними книжками, але тут були також і праці з сільського господарства та конярства, стояла скляна вітрина із складаними вудками та рушницями, були стільці, канапа, перед каміном — килимок для сетера, на стінах малюнки коней та жокеїв з трояндовими вінками й датами перемог, на поличці каміна бронзова статуетка Манасаса (досі я не знав, що це полковник Лінскомб був його власником), стояв спеціальний столик з великою книжкою, де записувалося різні дані про полковникових коней, ще один столик з коробкою сигар, карафкою, глечиком для води, цукерницею і склянками, а французьке вікно з кабінету виходило на веранду над трояндовим садком, аж пахощі троянд, і жимолості також, можна було вдихати в самому домі, і долинав спів пересмішника десь ізнадвору.
Тоді служник привів Неда й у кутку біля каміна поставив для нього стільця, і вони — ми — посідали, полковник Лінскомб у білому полотняному костюмі, містер Ван-Тоск у такому вбранні, яке носять у Чікаго (де він жив перед тим, як відвідав Мемфіс, і вподобав його, і купив шмат землі, щоб вирощувати, розводити й тренувати перегонових коней, і дав Бобо Бічемові роботу п’ять чи шість років тому), і дідусь у сірому по-конфедератськи костюмі, ним успадкованому (я маю на увазі сірий конфедератський колір, а не власне костюм, бо сам дідусь не воював: він мав тоді лише чотирнадцять років і був єдиною дитиною в сім’ї, тож зоставався з матір’ю в Кароліні, коли його батько служив прапорщиком у Вейда Гемптона[53] до того моменту, як пікет Фіц-Джона Портера[54] застрелив його в сідлі під час переправи вбрід через річку Шікагоміні другого ранку після битви при Гейнз-Мілі[55]. Дідусь лишався з матір’ю аж до її смерті в 1864 році і лишався там далі, аж поки генерал Шерман[56] остаточно випровадив його з Кароліни 1865 року і він приїхав до Міссісіпі шукати нащадків далекого свого родича на прізвище Маккаслін, — він із цим родичем мали навіть однакові імена: Лусьєс Квінтес Керазерс, — і знайшов одного з них в особі правнучки того родича, Сари Едмондс, і в 1869 році одружився з нею).
— Ну, — сказав дідусь Недові, — починай спочатку.
— Стривайте, — озвавсь полковник Лінскомб. Він нахилився, налив у склянку віскі й простяг її Недові. — Бери, — сказав він.
— Дуже дякую, — відказав Нед, але не випив. Склянку він поставив на поличку каміна й сів знову. Він і перед цим не дивився дідусеві в лице, не дивився й зараз. Він просто чекав.
54
55
56