— У нас, чорних, суботній вечір переходить у неділю.
— І далі в понеділковий ранок, — докинув полковник Лінскомб. — Ти просинаєшся в понеділок уранці, голова тріщить з похмілля, сам брудний і в брудній буцегарні, і лежиш, поки прийде котрийсь білий і забере тебе просто на бавовникове поле чи там ще куди й приставить до роботи, не давши тобі часу й поснідати. І тоді цілий день оте все потом виходить із тебе, і хіба аж на заході дня ти відживаєш надією; і так другого дня, і третього, й четвертого, аж поки знов субота, і ти кидаєш плуга чи мотику, й поспішаєш назад, щоб на понеділок уранці знов опинитись у тій самій смердючій буцегарні. Чому ви це робите? Не розумію.
— Ви й не можете зрозуміти, — відказав Нед. — Ви не того кольору. Коли б ви побули чорним один суботній вечір, ви б нізащо в світі не захотіли знову стати білим.
— Ну гаразд, — мовив дідусь. — Кажи далі.
Отож Бобо розповів Недові про свою замороку: менше як за півмилі стоїть кінь, власне, сам проситься, щоб його вкрали; і той білий чоловік знає це й поставив Бобо ультиматум за кілька годин усе зробити…
— Гаразд, — урвав його дідусь. — Але де ж мій автомобіль?
— Ми вже підходимо до нього, — відказав Нед. Вони — він і Бобо — пішли до стайні подивитись на коня. — І тільки-но я побачив його, як одразу пригадався мені той мій мул. — Бобо, як і я, був занадто молодий, щоб того мула пам’ятати; але він, як і я, виріс на легенді про нього. — Отож ми вирішили піти до того білого чоловіка і сказати, що з певної причини Бобо не може вкрасти йому коня зі стайні, як перше думав, і що натомість ми можемо дати йому автомобіля… Але-бо стривайте, — Нед хутко звернувся до дідуся. — Ми ж знали не гірше за вас, що автомобілеві нічого не станеться, — бодай поки ми скінчимо. Може, років за тридцять, за сорок можна буде стати в Джефферсоні десь на перехресті й до захід сонця налічити десяток автомобілів, але тепер ще ні. Може, тоді й не штука буде вкрасти автомобіля і знайти покупця на нього, котрий не морочив би вам голови, як, та хто, та звідки. Але тепер то ще ні. Тож чоловікові з таким виглядом, як у нього (я його ніколи не бачив), роз’їжджати автомобілем з надією спродати його швидко й потай було б не легше, як і спробувати продати слона швидко й потай. Вам же не становило ніякого клопоту знайти, де він, та відібрати його, тільки-но ви з містером Ван-Тоском за це взялися, еге ж?
— Кажи далі, — мовив дідусь.
Нед так і зробив.
— Тоді той білий чоловік запитав би: який автомобіль? І Бобо дав би мені відповісти. А тоді той білий чоловік, може, запитав би, до чого тут я. Бобо тоді сказав би йому, що мені треба цього коня, бо я вже домовився про перегони у вівторок, і що коли той білий чоловік хоче, він може також туди поїхати й виграти в три й чотири рази більше, ніж той борг у сто тридцять доларів, і тоді він може собі не морочитися з автомобілем, як йому не треба. Бо ж він, певно, такий чоловік, що бував у бувальцях і знав, що легко спродати, а з чим буде рахуба, коли так його заскочать. Отак ми думали зробити, якби ви не приїхали й не зіпсували все: хай би той білий чоловік подивився на перший забіг, просто так, не закладаючись, на що б він, мабуть, пристав; він побачив би, що Вихор програв, як і попередні рази, про що той білий чоловік доти б уже довідався; тоді ми б сказали: «Нічого, ось лише почекайте другого забігу», — і поставили б коня проти автомобіля, не потребуючи йому нагадувати, що коли Вихор цим разом програє, кінь теж стане його власністю. — Вони — дідусь, полковник Лінскомб і містер Ван-Тоск— подивились на Неда. — А тоді ви приїхали й зіпсували все, — докінчив Нед.
— Ага, — промовив містер Ван-Тоск. — Отже, все це, щоб порятувати Бобо. А якби ти не примусив Гнідаша бігти і його теж програв? Як тоді з Бобо?
— Я примусив його. Ви ж бачили.
— Так то так, але от припустімо, що ти не зміг би? Що тоді?
— То вже був би клопіт Бобо, — відказав Нед. — Це ж не я нараяв йому змінити бавовнярську ферму в Міссісіпі на картярство й різні фиглі в Мемфісі.
— Але ж, здається, містер Пріст сказав, що він твій брат у перших, — зауважив містер Ван-Тоск.
— Кожен має в рідні такого, хто не багатший розумом за Бобо.
— Мг, — промовив містер Ван-Тоск.
— Випиймо пуншу, — жваво сказав полковник Лінскомб. Він підвівся, приготував напій і подав кожному. — Ти теж, — звернувся він до Неда.
Нед простягнув склянку, і полковник Лінскомб її наповнив. Коли цього разу Нед поставив свою склянку на поличку каміна, не пригубивши її, ніхто не сказав нічого.
— Так, — промовив містер Ван-Тоск. А тоді: — Ну що ж, Прісте, — ви повернули собі автомобіль, а я коня. І, може, той пройдисвіт набрався досить страху, щоб бодай моїй стайничій челяді дати спокій. — Усі сиділи мовчки. — А що мені робити з Бобо? — Усі й далі мовчали. — Це я тебе питаю, — звернувся містер Ван-Тоск до Неда.