Останній роман Фолкнера, як стверджують дослідники, твір великою мірою автобіографічний. Образ головного героя Лусьєса Пріста, який в 1961 році розповідає про те, що діялося п’ятдесят шість років тому, коли він був одинадцятирічним хлопчиком, близький письменникові, і його розповідь він насичує власними думками й спостереженнями.
Виходячи з характеру головного героя, побудовано і весь роман. Безпосередність, спостережливість дитини коригується сентенціями і досвідом мудрої розважливої людини літнього віку. Тому притаманна Фолкнерові темпераментність викладу, насиченість подіями сполучається з незвичною для письменницької манери митця простотою і лагідністю оповіді.
Фолкнер — письменник нелегкий для читання. Адже недарма навіть на своїй батьківщині він довгі роки вважався «письменником для критиків». Його творчість просякнуто символікою, його фрази складні й заплутані, його герої незвичайні. Але це не навмисні ускладнення, як у письменників-модерністів. Техніку письма продиктовано тут художницьким світоглядом автора, традиціями американської національної літератури. Єдність з природою, характерна для улюблених героїв Фолкнера, сильні пристрасті, якими вони керуються у своїх вчинках, — все це дуже нагадує образи, які вимальовуються перед нами з творів американських романтиків. Традиції американського романтизму Фолкнер, безперечно, продовжує своїм зверненням до символіки: його узагальнення, символи завжди виростають з конкретного, чіткого образу[1].
Що ж до структури фрази, то письменник пояснює її так: «Моя мрія — зібрати все в одній фразі — не тільки теперішнє, а й усе минуле, на якому тримається день сьогоднішній і яке оволодіває нашим сьогоденням мить за миттю». Ось це прагнення письменника — зібрати в одній фразі, в одному реченні минуле і сьогодення переростає межі технічного новаторства, стає проблемою творчого методу, проблемою ставлення до світу і людини. Створюється єдина лінія, що знаменує собою ніби безперервність людської генези. Як слушно відзначив один американський літератор, читаючи Фолкнера, «кожний відчуває себе втягнутим у довгу історію мук, страждань, важких душевних уболівань…» Будова фрази нерозривно пов’язана із складністю Фолкнерових героїв, сповнених минулим, яке обтяжує їм сприйняття теперішнього, із складністю, яка притаманна не тільки інтелігентові Квентіну Компсонові, а й тому ж таки Мінкові Сноупсу або Юлі Ворнер, дуже далеким від рефлективності.
Романтична статичність героїв, характерна навіть для найкращих романів Фолкнера, примушувала письменника шукати якісь свої джерела внутрішнього руху. Намагання охопити однією фразою минуле і теперішнє — це теж одна із спроб створити внутрішній, специфічний рух у романі.
Більш вдалою і більш виразною, більш досконалою спробою створити рух у романі стало використання Фолкнером прийому, коли та сама подія подається кілька разів так, як її сприймають різні персонажі твору. Прийом цей, певна річ, не новий, але, як правило, такою подією буває якийсь центральний епізод у творі. Скажімо, Лев Толстой очима різних учасників передає Бородінський бій. У Фолкнера ж звичайно переказується те, що важливе для самого оповідача. Письменник ніби експериментує з героями, коли повертає кожного з них все до тієї ж ситуації. Сама по собі ситуація, те, що ми звемо «зовнішнім сюжетом», для нього не така вже й важлива, більш важлива — «правда серця», сам герой, який силою своєї волі до життя перемагає будь-які ситуації.
Зрозуміла річ, розглядати творчість Фолкнера як щось єдине й однорідне було б неправильно. Серед його творів є книжки сильніші і слабші. Пропонований читачеві однотомник Вільяма Фолкнера — перше окреме видання творів американського класика українською мовою, до того ж творів, уперше перекладених у Радянському Союзі. Сподіваємося, що вона розширить наше знайомство з складним, незвичайним письменником, який гідно репрезентує новітню літературу США.
Т. Денисова
Старий
Перекладено за виданням:
W. Faulkner, The Wild Palms. A Signet Modern Classic, New-York
Переклав Мар Пінчевський
Колись (це було в штаті Міссісіпі, у рік великої поводі, тобто в травні 1927 р.) жили собі два каторжники. Один із них, хлопець років двадцяти п’яти, був високий і худорлявий, із запалим животом, засмаглим обличчям, чорним, як в індіянина, волоссям і очима кольору благородної блакитної порцеляни, що в них завжди світилося обурення, — обурення не проти людей, які перешкодили йому вчинити злочин, і навіть не проти присяжних та суддів, що заслали його сюди, а проти письменників, отих безплотних імен над оповіданнями та на паперових обкладинках романів, проти всіляких Діків Даймондів і Джесів Джеймсів, що, як він гадав, завели його в цю халепу, бо самі гаразд не знали справи, якої навчали, хоч і отримували за це гроші; свою розповідь вони скріплювали печаткою правдивості й вірогідності (а це було тим більшим злочином, що до неї не додавалося засвідчене в нотаря клятвене підтвердження, і тому в цю розповідь легше було повірити людині, яка, нічого не вимагаючи й не чекаючи ніяких посвідчень, сподівалася на таку ж беззастережну порядність, коли віддавала десять-п’ятнадцять центів за книжку) і продавали, а потім, на ділі, поради ці виявлялися ні до чого не придатними і (саме для нього) злочинно-фальшивими; бувало, він зупиняв свого запряженого в плуг мула посеред поля (в Міссісіпі немає обведених мурами каторжних тюрем; в’язні працюють на бавовникових плантаціях під наглядом озброєних рушницями вартових та старост) і, сповнюючись безсилою люттю, знов і знов поринав у спогади, перебираючи словесний мотлох, що залишився йому після одного-єдиного знайомства з судом і законом, — аж поки безглузда й багатослівна нісенітниця не складалася нарешті в якусь формулу (а справедливості він шукав у тому ж каламутному джерелі, в якому вперше зіткнувся з нею і яке засмоктало його на самісіньке дно): «Використання пошти з метою шахрайства»; він вважав, що його самого обшахрувала система «книга — поштою», віднявши в нього не дзвінку й дурну монету, яка йому не була особливо потрібна, а свободу, честь і гідність.