Цієї миті, нескінченної вічновідтворюваної миті в умиротвореній, омитій сонячним сяйвом долині, він налаштовував маленькі дзеркальця, лопатки, морфічні резонатори і навіть ще дивніші пристрої, необхідні для того, щоб гори росли не більше, ніж на шість дюймів угору.
Ще й далі цвіли черешні. Вони тут постійно цвіли. Десь там, у храмі, продзвенів гонг. З монастирського даху злетіла зграйка білих голубів.
На гору впала тінь.
Лу-Тзе подивився на того, хто зайшов у сад. А тоді легенько вклонився доволі роздратованому з вигляду хлопцеві в мантії послушника.
— Так, повелителю? — мовив він.
— Я шукаю так званого Лу-Тзе, — сказав хлопець. — Хоч я особисто не думаю, що він існує насправді.
— Почалося зледеніння, — пропустив цю ремарку повз вуха Лу-Тзе. — Нарешті. Бачиш, повелителю? Льодовик усього лише дюйм завдовжки, а вже прокладає свою маленьку долиночку. Чудово, правда?
— Так, так, дуже цікаво, — сказав послушник, щоб не образити підлеглого. — А чи це сад того Лу-Тзе?
— Маєш на увазі того Лу-Тзе, який прославився своїми карликовими бонсай-горами?
Послушник перевів погляд з низки тарелів на зморшкувате обличчя цього усміхненого чоловіка.
— То це ви Лу-Тзе? Але ж ви звичайний підмітальник! Я сам бачив, як ви підмітали опочивальні! Бачив, як вас усі штовхали!
Лу-Тзе, явно його не слухаючи, взяв величенький таріль, на якому димілася, тліючи, маленька конусоподібна вуглинка.
— Що ти на це скажеш, повелителю? — запитав він. — Вулканчик. Було його до біса важко зробити, перепрошую за мій хапонський балак.
Послушник підступив на крок, нахилився й поглянув прямісінько в очі підмітальникові.
Лу-Тзе не часто бентежився, але цього разу відчув бентегу.
— Ви справді Лу-Тзе?
— Так, хлопче. Лу-Тзе — це я.
Послушник набрав повні груди повітря, а тоді простягнув худеньку руку. Він тримав у ній маленький сувій.
— Це від абата… е-е, вельмишановний!
Сувій похитувався в його тремтячій долоні.
— Мене, здебільшого, називають просто Лу-Тзе, хлопче. Або ж «Підмітальник». Дехто, поки не познайомиться ближче, каже мені: «Геть з дороги», — сказав Лу-Тзе, акуратно збираючи свої інструменти. — Я ніколи не був особливо шанований, хіба що хтось казав це помилково.
Він обвів поглядом тарілочки, шукаючи мініатюрну лопатку, з допомогою якої будував льодовик, але ніде її не бачив. Але ж він щойно її тут поклав?
Послушник спостерігав за ним із сумішшю благоговіння й недовіри. Репутація Лу-Тзе набула широкого розголосу. Цей чоловік міг… він міг, якщо вірити чуткам, практично все, що завгодно. Але він зовсім не був таким на вигляд. Звичайний лисий курдупель із клоччастою борідкою і стриманою ласкавою усмішкою. Лу-Тзе поплескав юнака по плечі, щоб той почувався вільніше.
— Побачимо, що хоче абат, — сказав він, розгортаючи рисовий папір. — О. Тут написано, що ти маєш завести мене до нього.
На обличчі послушника застиг панічний вираз.
— Що? Як я це зроблю? Послушникам заборонено бувати у Внутрішньому храмі!
— Справді? Тоді давай-но я заведу тебе, а ти тоді заведеш мене, — запропонував Лу-Тзе.
— Вам можна бути у Внутрішньому храмі? — здивувався послушник, а тоді затулив рота долонею. — Але ж ви лише підмі… О…
— Це точно! Я навіть не чернець, не кажучи вже про донґа, — бадьоро підтвердив підмітальник. — Дивовижно, правда?
— Але про вас ходять чутки, ніби ви нарівні з самим абатом!
— Ой, ні, в жодному разі, — заперечив Лу-Тзе. — Мені не дорівнятися до його святості. Я ніколи не міг по-справжньому збагнути космічну гармонію.
— Але ж ви робили всі ті неймовірні…
— Та я ж не казав, що роблю щось погано, — уточнив Лу-Тзе, відходячи з мітлою на плечі. — Я просто не святий. То йдемо?
— Е-е… Лу-Тзе? — запитав послушник, коли вони прямували старезною цегляною доріжкою.
— Так?
— А чому це називається Садом П’яти Несподіванок?
— Яке було твоє ім’я у світі, квапливий юначе? — запитав Лу-Тзе.
— Ньюґейт. Ньюґейт Лудд, вельмиш…
Лу-Тзе застережливо підняв угору пальця. — Га?
— Тобто, Підмітальнику.
— Лудд, кажеш? Анк-морпоркський парубок?
— Так, Підмітальнику, — підтвердив хлопець. Він це сказав понурим тоном, знаючи, що буде далі.
— Вихований Гільдією злодіїв? Один із тих «Луддових хлопів»?
Юнак, якого раніше звали Ньюґейтом, подивився старому в очі і пробубнів монотонним голосом людини, яка вже безліч разів давала відповідь на це запитання. — Так, Підмітальнику. Так, я був знайда. Так, нас називали «Луддовими хлопами й дівками» на честь одного з засновників Гільдії. Так, і прізвище моє на честь нього. Так, мені там було добре і часом мені й далі хочеться відчути те життя.
Лу-Тзе немовби й не чув цього всього.
— Хто тебе сюди прислав?
— Мене знайшов чернець на ім’я Сото. Сказав, що в мене є талант.
— Марко? Такий волохатий?
— Саме так. Хоч я думав, що монахи мають бути поголені налисо.
— Ой, але Сото каже, що під волоссям він лисий, — сказав Лу-Тзе. — Він каже, що волосся — це така окрема істота, яка просто живе на ньому. Коли він поділився цим одкровенням, його дуже швидко призначили польовим агентом. Працьовитий колега, мушу визнати, і вельми привітний, якщо тільки не торкатися його волосся. Важливий, до речі, урок: у польових умовах не вижити, дотримуючись усіх правил, особливо тих, що стосуються здорового глузду. А яке ім’я тобі дали вже тут?
— Лобсанґ, вель… е-е, Підмітальнику.
— Лобсанґ Лудд?
— Е-е… так, Підмітальнику.
— Дивовижно. Отже, Лобсанже Лудде, ти намагався полічити мої несподіванки, так? Усі це пробують. Несподіванки закладені в природі Часу, і таких Несподіванок п’ять.
— Так, Підмітальнику. Я виявив маленький місточок, який перехиляється і скидає тебе у ставок із коропами…
— Добре. Добре.
— …і ще я знайшов бронзову скульптуру метелика, який змахує крильцями, коли на нього дмухнути…
— Це вже дві.
— А ще несподівано, коли оті маленькі стокротки обприскують тебе отруйним пилком…
— О, так. Це багатьох людей дуже дивує.
— А четверта несподіванка, як на мене, це комахи-паличники, які співають йодлем.
— Прекрасно, — радісно засяяв Лу-Тзе. — Просто дуже добре.
— Але я не можу знайти п’яту несподіванку.
— Справді? Дай мені знати, коли знайдеш, — сказав Лу-Тзе.
Лобсанґ Лудд якийсь час обмірковував ці слова, плентаючись услід за підмітальником.
— Сад П’яти Несподіванок — це випробування, — сказав він зрештою.
— О, так. Як майже все в житті.
Лобсанґ кивнув. Це було як у Саду Чотирьох Стихій. Кожен послушник міг знайти бронзові символи трьох стихій — у ставочку з коропами, під каменем, на повітряному змії — але жоден однокласник Лобсанґа не знаходив Вогню. Таке враження, що вогню в тому саду взагалі не було.
Невдовзі Лобсанґ прийшов до такого висновку: фактично, як їх і навчали, існує п’ять стихій. Чотири з них творили всесвіт, який постійно відтворювався завдяки п’ятій стихій — Подивуванню. Ніхто ж не сказав, що всі чотири стихії в саду матеріальні, отже, четвертою стихією могло бути Подивування з того приводу, що там не було Вогню. Крім того, в будь-якому саду зазвичай не буває вогню, тоді як інші стихії були там цілком на своєму місці. Отож він пішов до пекарні, відкрив одну з печей, і там під буханцями палав червоним полум’ям Вогонь.
— Тоді… я припускаю, що п’ята несподіванка полягає в тому, що п’ятої несподіванки немає, — мовив він.
— Гарна спроба, але в яблучко не поцілив, — сказав Лу-Тзе. — Бо хіба не написано: «Твій розум гострий як бритва, дивись, не поріжся»?