— Гм, я цього ще не бачив у священних текстах, Підмітальнику, — невпевнено проказав Лобсанґ.
— Ні, і не міг би, — мовив Лу-Тзе.
Вони залишили позаду крихке сонячне сяйво й опинилися в темній прохолоді храму, крокуючи древніми залами і спускаючись видовбаними в камені сходами. Услід їм линули звуки віддалених співів. Лу-Тзе, який не був святим, а отже, міг дозволити собі нечестиві думки, ніколи не був певний, чи ті ченці справді співають про щось, чи вони просто мугикають «а-а-а-а-а». З цим відлунням ніколи не можна було нічого зрозуміти.
Він звернув убік з головного переходу і взявся за ручку великих, покритих червоним лаком дверей. Тоді озирнувся. Лобсанґ нерухомо застиг за кілька метрів позаду.
— Ходімо?
— Але ж туди навіть донґам не вільно заходити! — вигукнув Лобсанґ. — Треба бути, принаймні, тінґом Третього Д’їма!
— Ну, так, правильно. Але це найкоротший шлях. Ходімо, бо тут протяг.
Украй неохоче, очікуючи щомиті почути розгнівані крики верховників, Лобсанґ почалапав услід за підмітальником.
І це ж був простий підмітальник! Один із тих, хто підмітав підлоги, прав одяг і чистив туалети! Ніхто про це навіть не згадував! Послушники чули про Лу-Тзе від першого ж дня — як він вирушав до найзаплутаніших часових вузлів і розплутував їх, як він постійно залишався неушкодженим на вируючих історичних перехрестях, як міг словами міняти напрям течії часу, використовуючи це для вдосконалення найвишуканіших бойових мистецтв…
…а тут ось був кістлявий коротун невизначеного етнічного походження, так, ніби він міг народитися будь-де, у білій колись накидці, яка тепер була заплямлена й полатана, і подертих сандаліях, обв’язаних шворкою. А ще з такою кумедною усмішкою, немовби він був постійно в очікуванні чогось потішного. І жодного пояса, просто ще одна шворка, яка обперізує його накидку. Та ж навіть деякі послушники вже першого ж року сягали рівня сірого донґа!
Зала додзьо була заповнена старшими ченцями, які практикували бойові мистецтва. Лобсанґ мусив відступити вбік, пропускаючи двох бійців, які щосили розмахували руками й ногами, шукаючи просвіту й розтинаючи час на дедалі тонші скалки…
— Ти! Підмітальнику!
Лобсанґ роззирнувся, але цей вигук стосувався Лу-Тзе. На коротуна насувався якийсь тінґ, щойно недавно, судячи з новенького пояса, підвищений до Третього Д’їма, з червоною від люті мармизою.
— Чого ти сюди приперся, збирачу бруду? Тобі це заборонено!
З лиця Лу-Тзе не зникла його усмішка. Але він видобув зі своєї накидки маленький мішечок.
— Тут найкоротший шлях, — пояснив він. Він дістав пучку тютюну і почав скручувати цигарку, не звертаючи уваги на тінґа, що нависав над ним. — А ще тут доволі брудно. Мушу обов’язково поговорити з тим, хто підмітає тут підлогу.
— Та як ти смієш! — заверещав чернець. — Ану геть на кухню, підмітальнику!
Зіщулившись за спиною Лу-Тзе, Лобсанґ усвідомив, що всі в додзьо зупинилися й дивляться на них. Деякі ченці перешіптувалися. З крісла за цим спостерігав без жодних емоцій, підпираючи рукою підборіддя, чоловік у коричневій мантії інструктора додзьо.
Терпляче й до нестями делікатно, наче самурай, який упорядковує квіти, Лу-Тзе позбирав крихти тютюну, розсипані на крихкому цигарковому папері.
— Ні, я, мабуть таки, вийду через оті двері, якщо ви не проти, — сказав він.
— Яке нахабство! То приготуйся до бою, вороже пилюки! — юнак відстрибнув на пару кроків і підняв угору руки, приймаючи Стійку бойового хека. Він перекрутився і вдарив ногою важкий шкіряний мішок з такою силою, що обірвався ланцюг, на якому той висів. Тоді він знову опинився навпроти Лу-Тзе в позі Просуванння змії.
— Айі! Шао! Гай-і-і-і-і… — почав вигукувати він.
Інструктор додзьо підвівся з місця.
— Стій! — скомандував він. — Чи не хотів би ти довідатись, як звати чоловіка, якого збираєшся понівечити?
Боєць, не міняючи пози, люто вирячився на Лу-Тзе.
— Мені не потрібно знати ім’я підмітальника, — гаркнув він.
Лу-Тзе завершив робити тоненьку самокрутку і підморгнув сердитому юнакові, ще більше його розлютивши.
— Завжди варто знати ім’я підмітальника, хлопче, — сказав інструктор додзьо. — А запитання я ставив не тобі.
Цок
Джеремі дивився на свої простирадла.
Вони були вкриті письменами. Його власноручними.
Письмена вкривали також подушку і частину стіни. А на штукатурці ще були якісь креслення.
Під ліжком він знайшов олівець. Він навіть загострив його. Він загострив олівець уві сні! І видається, що він писав і малював не одну годину, намагаючись намалювати сон.
А збоку на ковдрі з гагачого пуху він занотував список усіх деталей.
Коли він це бачив, усе здавалося цілком нормальним, неначе якийсь там молоток, палиця чи Ґравітаційний анкерний механізм Вілбрайта. Так, ніби зустрів старого друга. А тепер… Він дивився на свої закарлючки. Він так швидко писав, що пропускав знаки пунктуації, а також деякі букви. Проте вбачав у написаному певний сенс.
Йому доводилося чути про таке. Визначні винаходи і справді деколи народжуються у снах або фантазіях. От хіба Гепзібі Вітлову не стрілила в голову ідея регульованого маятникового годинника, коли він підпрацьовував катом на громадських засадах? І хіба не казав завжди Вілфрейм Балдертон, що ідея анкерного механізму «Риб’ячий хвіст» стрілила йому в голову після того, як він обжерся омарами?
Так, у сні все було таким зрозумілим. А вдень відчувалося, що над цим ще треба трохи попрацювати. З кухоньки за майстернею долинув брязкіт посуду. Джеремі квапливо спустився вниз, тягнучи за собою простирадло.
— Я зазвичай… — почав було він.
— Грінка, шер, — повідомив Ігор, відвертаючись від плити. — Легенько підрум’янена, як шавжди.
— Звідки ви це дізналися?
— Ігорі вчатьшя передбачати, шер, — пояснив Ігор. — Яка у ваш чудешна кухонька, шер. Я ще ніколи не бачив шухляди з напишом «Ложки», в якій були б тільки ложки.
— Чи ви хоч трохи вмієте працювати зі склом, Ігоре? — запитав Джеремі, пропускаючи повз вуха цю заувагу.
— Ні, шер, — відповів Ігор, намащуючи грінку маслом.
— Не вмієте?
— Ні, шер. Я вмію не трохи, а надшвичайно добре, шер. Багатьом моїм гошподарям були потрібні… шпеціальні апарати, які було нелегко рошдобути, шер. Що вам буде потрібно?
— Як би нам побудувати ось це? — розгорнув на столі простирадло Джеремі.
Ігор випустив зі своїх пальців з чорними нігтями шматочок грінки.
— Що тут не так? — здивувався Джеремі.
— Я подумав, що хтошь пройшов по моїй могилі, — вимовив Ігор, ще й далі маючи приголомшений вигляд.
— Е-е, але ж у вас ще не було власної могили? — розгубився Джеремі.
— Це в переношному шнашенні, а не в буквальному, — ображено відповів Ігор.
— Це ідея, яку я… яку я виношував про годинник…
— Про Шкляний годинник, — додав Ігор. — Так. Я це знаю. Мій дідушь Ігор допомагав шробити перший такий годинник.
— Перший? Але ж це просто дитяча казочка! Мені він приснився, і…
— Дідушь Ігор завжди кашав, що вше там було дуже дивним, — перебив його Ігор. — Вибух і таке інше.
— Він вибухнув? Через металеву пружину?
— Не шовшім вибухнув, — уточнив Ігор. — Наш, Ігорів, вибухами не шдивуєш. Ше вше було… дуже химерне. Хоч наш і химерами не шдивувати.
— Ви хочете сказати, що він існував насправді?
Ігоря це ніби збентежило.
— Так, — сказав він, — але, шнову ж таки, ні.
— Речі або існують, або ні, — прорік Джеремі. — Я це дуже чітко розумію. Заживаю спеціальні ліки.
— Він ішнував, — сказав Ігор, — а тоді, після цього, ніколи більше. Це те, що мені шказав мій дідушь, а він шробив того годинника оцими руками!