— Я ж тобі сказав не дивитися! Просто розслабся.
Лу-Тзе звівся на ноги. Підняв Лобсанґа за руку, немовби той був пір’їнкою, аж поки сандалії юнака опинилися на деревині місточка. Унизу бігали доріжками і лементували монахи.
— Заплющ тепер очі… не дивися вниз!.. і ми зараз відійдемо подалі звідси, гаразд?
— Я, е-е, я згадав… тоді в місті, коли мене знайшов Сото… я згадав… — мовив слабким голосом Лобсанґ, дрібочучи вслід за ченцем.
— Цього і слід було очікувати, — сказав Лу-Тзе, — за цих обставин.
— Але я пригадую, що там я згадав про те, як був отут. Про вас і Мандалу!
— Хіба ж не написано у священному тексті: «Багато діється такого, про що, мені здається, ми й не знаємо»? — прорік Лу-Тзе.
— Я… і цього ще не читав, Підмітальнику, — зізнався Лобсанґ. Він відчув довкола прохолодніше повітря, а це свідчило про те, що вони підійшли до кам’яного тунелю в дальньому кінці зали.
— На жаль, у тих писаннях, які зберігаються тут, ти цього й не прочитаєш, — сказав Лу-Тзе. — До речі, можеш уже розплющити очі.
Вони крокували далі, а Лобсанґ розтирав чоло, намагаючись позбутися химерних думок.
За їхніми спинами нестямне вирування барвистого колеса на тому місці, куди мав упасти Лобсанґ, поступово заспокоїлося і стихло.
Згідно з Першою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин і Одоробло досягли зеленої долини поміж горами, що височіли над нею, і Колин прорік:
— Ось це місце. Тут постане храм, присвячений згортанню й розгортанню часу. Я його бачу.
— А я ні, вчителю, — зізнався Одоробло.
Колин проголосив:
— Ось там, — він показав туди рукою, яка щезла.
— А, — мовив Одоробло. — Ось там.
Декілька пелюсток черешневого цвіту опустилися Колину на потилицю з одного з тих диких дерев, які росли вздовж потічків.
— І цей досконалий день триватиме вічно, — прорік він. — Повітря прозоре, сонце яскраве, у потічках струмує крига. Щодня в оцій долині буде такий досконалий день.
— Буде трохи монотонно, вчителю, — сказав Одоробло.
— Це тому, що ти ще не знаєш, що робити з часом, — мовив Колин. — Але я навчу тебе робити з часом те ж саме, що ти робиш зі своїм плащем, одягаючи його, коли потрібно, а тоді скидаючи.
— І мені треба буде його прати? — запитав Одоробло.
Колин обвів його довгим неквапливим поглядом.
— З твого боку, Одоробле, це було або дуже хитромудре міркування, або ж ти просто намагався доволі безглуздо обіграти мою метафору. Що ж це було, як ти гадаєш?
Одоробло подивився собі під ноги. Тоді він поглянув на небо. Тоді звів погляд на Колина.
— Думаю, що мені бракує глузду, вчителю.
— Це добре, — мовив Колин. — Мені пощастило мати саме такого учня, адже, якщо я зможу навчити тебе, Одоробле, то я й будь-кого зумію навчити.
Одоробло заспокоївся і кивнув.
— Ви мені робите забагато честі, вчителю.
— Є ще і друга частина мого задуму, — сказав Колин.
— Ага, — пробурмотів Одоробло з виразом, який, на його думку, надавав йому розумного вигляду, хоч насправді він тоді нагадував людину, що страждає від болю під час процесу дефекації. — Задум, що складається з двох частин, завжди добрий, учителю.
— Знайди мені пісок усіх кольорів і плаский камінь. Я покажу тобі, як робити видимими потоки часу.
— О, гаразд.
— Є ще і третя частина мого задуму.
— Третя частина, он як?
— Я можу навчити обдарованих учнів контролювати свій час, заповільнювати його, прискорювати, зберігати і скеровувати, неначе воду у цих струмочках. Але боюся, що більшість людей буде просто неспроможна дозволити собі таке. Мусимо їм допомогти. Ми створимо… пристрої, які зберігатимуть і постачатимуть час туди, де потрібно, адже люди будуть нездатні прогресувати, якщо їх нестиме течією, мов ті листочки в потічку. Людям необхідно мати здатність гаяти час, надолужувати час, втрачати час і здобувати час. Це стане найголовнішим нашим завданням.
Одоробло насупив чоло, намагаючись бодай щось уторопати. А тоді він поволі підняв руку.
Колин зітхнув.
— Ти хочеш запитати, що сталося з отим плащем?
Одоробло кивнув.
— Забудь ти про плащ, Одоробле. Це не важливо. Пам’ятай лише, що ти є чистий аркуш паперу, на якому я писатиму… — Одоробло розтулив було рота, але Колин зупинив його, піднявши руку. — Це просто ще одна метафора, ще одна метафора. А тепер прошу приготувати мені обід.
— Метафорично чи насправді, вчителю?
— І так, і так.
Зграйка білих пташок пурхнула з дерев і пролетіла над ними, перетинаючи долину.
— Там будуть голуби, — прорік Колин, а Одоробло поспіхом почав розпалювати вогнище. — Щодня там будуть голуби.
Лу-Тзе залишив послушника у передпокої. Тих, кому він не подобався, могло здивувати, що Лу-Тзе розгладив свою мантію перед тим, як з’явитися на очі абатові, але попри те, що йому було начхати на будь-які правила, людей це аж ніяк не стосувалося. Він загасив цигарку і запхав її собі за вухо. Знав абата вже майже шістсот років і поважав його. А людей, яких Лу-Тзе поважав, було не так уже й багато. Здебільшого, він просто мирився з ними, терпів.
Зазвичай ставлення підмітальника до інших людей було обернено пропорційне статусу, який ті займали, і вони відплачували йому тією ж монетою. Старші монахи… хоч у таких просвітлених осіб і не могло би бути лихих думок, але ніде правди діти — від вигляду Лу-Тзе, який зухвало походжає храмом, тьмяніла не одна найчистіша карма. Для деяких мислителів особистою образою була вже сама постать підмітальника з його браком формальної освіти або офіційного статусу, його дурнуватим Шляхом і неймовірними успіхами. Тож їм було дивно, що він подобався ерудованому, непрактичному й делікатному абатові, який настільки кардинально відрізнявся від підмітальника. Але ж несподіванка — це природа всесвіту.
Лу-Тзе кивнув прислужникам, які відчинили великі лаковані двері.
— Як почуває себе нині преподобний? — запитав він.
— Він ще й далі має клопіт із зубами, Лу-Тзе, але дотримується послідовності і щойно цілком задовільно ступив перші кроки.
— Так, мені здалося, що я чув гонги.
Ченці, які скупчилися посеред кімнати, розступилися, і Лу-Тзе підійшов до дитячого манежу. На жаль, це було необхідно. Абат так ніколи й не опанував мистецтво циркулярного старіння. Ось чому він був змушений досягати довголіття традиційнішим способом періодичної реінкарнації.
— А, Підмітальнику, — пропищав він, незграбно відкидаючи вбік жовтого м’ячика й усміхаючись. — І як там гори? Хоцю цюцю хоцю цюцю!
— Я вже точно отримав вулканізм, преподобний. Це дуже обнадійливо.
— І зі здоров’ям усе гаразд, як завжди? — поцікавився абат, а його пухкеньке рученятко щосили вдаряло ґратки манежу дерев’яною жирафою.
— Так, ваша світлість. Гарно бачити, що ви знову в доброму стані.
— Спроможний поки що зробити лише пару кроків, як це не прикро цюцю хоцю цюцю. На жаль, тіла немовлят наділені власною свідомістю ЦЮЦЮ!
— Ви надіслали мені вістку, ваша світлість? Там було написано: «Перевір оцього».
— І якої ж ви думки про нашого хоцю цюцю хоцю цюцю хоцю цюцю ВЖЕ юного Лобсанґа Лудда? — до нього квапливо підбіг прислужник-аколіт із сухариками на тарілці. — Чи не бажаєте, до речі, сухарика? — запропонував абат. — Няммм смацненька цюця!