— Ні, преподобний, усі мої зуби вже прорізалися, — подякував підмітальник.
— Той Лудд загадковий, правда? Його вихователі смацненька цюця ням-м-м цюця сказали мені, що він дуже талановитий, але якийсь химерний. Але ви з ним не зустрічалися досі й не знаєте його минулого, тому ням-м-м цюця я був би вдячний почути ваші неупереджені оцінки ням-м-м ЦЮЦЯ.
— Він нереально спритний, — сказав Лу-Тзе. — Мені здається, він реагує на речі, які ще навіть не сталися.
— Як таке може бути? Хоцю міся хоцю міся хоцю хоцю МІСЯ!
— Я його поставив перед Апаратом хаотичних м’ячів у додзьо для старійшин, і він часом рухався до правильного отвору, перш ніж звідти вилітав м’ячик.
— Це що, якась бульк телепатія?
— Якщо у простенького пристрою з’явилася власна свідомість, нам можуть загрожувати великі неприємності, — сказав Лу-Тзе. Він набрав повні груди повітря. — А в залі Мандали він побачив узори серед хаосу.
— Ви показали неофітові Мандалу? — нажахано вигукнув головний аколіт Рінпо.
— Щоб дізнатися, чи хтось уміє плавати, треба штовхнути його в річку, — знизав плечима Лу-Тзе. — Хіба є інший спосіб?
— Але бачити її без належної підготовки…
— Він побачив узори, — вів далі Лу-Тзе. — І зреагував на Мандалу. — Лу-Тзе не уточнив, що й Мандала зреагувала на нього. Хотів це все обміркувати. Коли дивишся в безодню, то не очікуєш, що вона люб’язно помахає тобі у відповідь.
— Але це було місямісямісявава суворо заборонено, хай там як, — мовив абат. Він невправно понишпорив серед іграшок на підстилці, намацав чималу дерев’яну цеглину з тисненим зображенням веселенького блакитного слоника, а тоді незграбно пожбурив її на Рінпо. — Інколи ви забагато собі дозволяєте, Підмітальнику бацу слоника!
Пролунали ріденькі оплески від аколітів, які таким чином оцінили абатове вміння розпізнавати тварин.
— Він бачив узори. Він знає, що діється. Просто не усвідомлює, що саме він знає, — наполіг на своєму Лу-Тзе. — А ще не встигли ми зустрітися, як він миттєво поцупив невеличку цінну річ, і я досі не можу збагнути, як йому це вдалося. Невже він може бути настільки спритним без жодного вишколу? Хто такий цей хлопець?
Цок
Хто така ця дівчина?
Мадам Фраут, директорка Фраут-академії та авторка Фраут-методики розважального навчання, нерідко ставила собі це запитання, коли їй треба було починати розмову з міс Сюзен. Звичайно, ця дівчина була її підлеглою, але… просто мадам Фраут не полюбляла дисципліну, і саме тому, мабуть, вона й винайшла цю Методику, яка взагалі не вимагала жодної дисципліни. Загалом вона покладалася на грайливе спілкування з людьми, аж поки ті не поступалися їй, відчувши певну ніяковість.
Міс Сюзен, здається, нічим не можна було примусити зніяковіти.
— Я вас викликала сюди, Сюзен, через те, що, е-е, через те, що… — мадам Фраут завагалася.
— Були якісь скарги? — запитала міс Сюзен.
— Е-е, ні… е-е… хоча міс Сміт казала мені, що після ваших уроків діти стають, е-е, неспокійні. А ще, каже вона, у них проявляється здатність читати невідповідні, на жаль, їхньому віку книжки…
— На думку міс Сміт, у добрій книжці має йтися про хлопчика й песика, які женуться за великим червоним м’ячем, — відрізала міс Сюзен. — Мої діти навчилися очікувати цікаву фабулу. Не дивно, що вони втрачають терпець. Зараз ми з ними читаємо «Казки сестер Ґрім».
— Доволі неввічливо з вашого боку, Сюзен.
— Ні, мадам. Це ще доволі ввічливо. Неввічливо було б, якби я сказала, що для таких учителів, як міс Сміт, зарезервоване окреме коло в Пеклі.
— Але ж це жахли… — мадам Фраут затнулася, а тоді знову почала говорити. — Ви взагалі не повинні вчити їх читати! — огризнулася вона. Але це був огризок старого і напівзогнилого яблука. Мадам Фраут з’їжилася на своєму стільці, коли на неї подивилася міс Сюзен. Ця дівчина мала таку жахливу здатність зосереджувати на вас усю свою увагу. Для того, щоб витримати інтенсивність цієї уваги, треба було бути кращою за мадам Фраут особою. Увага прискіпливо інспектувала вашу душу, окреслюючи маленькими червоними кружечками ті місця, як їй не подобалися. Коли міс Сюзен дивилася на вас, було враження, що вона ставить вам оцінки.
— Я маю на увазі, — пробурмотіла директорка, — що дитинство — це час для гри і…
— Навчання, — вставила міс Сюзен.
— Навчання за допомогою гри, — додала мадам Фраут, задоволено відчувши себе на знайомій території. — Адже кошенята й цуценята…
— …стають, виростаючи, котами й собаками, ще менш цікавими, — урвала її міс Сюзен, — тоді як діти мають ставати дорослими.
Мадам Фраут зітхнула. Вона тут нічим не могла собі зарадити. І так було завжди. Вона знала, що в цій ситуації вона безсила. Про міс Сюзен пішов поголос. Стурбовані батьки, які вирішили спробувати «Навчання за допомогою гри», втративши надію, що їхні чада спроможні засвоїти «Навчання за допомогою звертання уваги на те, що їм говорять інші», раптом помітили, що ті приходять додому дещо спокійніші й задумливіші, а тоді, щонайдивніше, без жодного нагадування самі сідають робити домашні завдання, і навіть собаки їм допомагають. А ще вони вдома розповідають різні байки про міс Сюзен.
Міс Сюзен володіла всіма мовами світу. Міс Сюзен знала все і про все. Міс Сюзен постійно вигадувала чудові шкільні мандрівки…
…і це особливо збивало з пантелику, адже з того, що знала мадам Фраут, ніхто офіційно такі мандрівки не організовував. Коли вона проходила повз клас, у якому проводила урок міс Сюзен, там завжди панувала зосереджена тиша. Це дратувало мадам Фраут. Так, ніби верталися старі лихі часи, коли дітей піддавали Муштрі в класах, що були нічим не кращі за Камери тортур для юних мізків. Хоч інші вчителі казали, що з класу міс Сюзен долинали якісь звуки. Інколи немовби чувся плескіт хвиль, а інколи — шум джунглів. А одного разу мадам Фраут могла б навіть поклястися, якби це було в її стилі, що в класі, який вона проминала, точилася справжня повномасштабна битва. Такі речі нерідко траплялися в процесі «Навчання за допомогою гри», але цього разу було, здається, забагато бойових закликів сурм, свистіння стріл і криків полеглих.
Вона відчинила навстіж двері і відчула, як щось просвистіло в повітрі над її головою. Міс Сюзен сиділа на ослінчику і читала вголос книжку, а учні в мовчазному захопленні розташувалися довкола неї напівколом, схрестивши ноги. Це було таке старомодне видовище, якого терпіти не могла мадам Фраут, немовби всі діти були молільниками довкола якогось Вівтаря Знань.
Ніхто не вимовив жодного слова. Усі діти й сама міс Сюзен чітко давали зрозуміти своєю шанобливою мовчанкою, що вони очікують, коли мадам Фраут забереться геть.
Вона метнулася назад у коридор, а за її спиною грюкнули, зачиняючись, двері. Тут вона помітила довгу, грубо обтесану стрілу, що й досі вібрувала, застрягши в протилежній стіні.
Мадам Фраут озирнулася на двері, пофарбовані у звичний зелений колір, а тоді знову подивилася на стрілу.
Яка вже зникла.
Вона перевела до класу міс Сюзен Джейсона. Це був жорстокий учинок, але мадам Фраут вважала, що між ними зараз точиться така собі непроголошена війна.
Якби дітей асоціювали зі зброєю, то Джейсон був би заборонений усіма міжнародними угодами. Джейсон мав люблячих батьків і здатність зосереджувати свою увагу не більше, ніж на мінус декілька секунд, хіба що йшлося про винахідливу жорстокість стосовно маленьких пухнастих звіряток, яку він застосовував вельми терпляче. Джейсон хвицав ногами, молотив руками, кусався і плював. Його художні твори могли налякати до смерті навіть міс Сміт, яка, зазвичай, завжди могла сказати щось добре про будь-яку дитину. Він явно був хлопцем із особливими потребами. Увесь персонал школи вважав, що насамперед він потребував екзорцизму.