— Мерехтливі, — додав доктор Гопкінс.
Коли доктор Гопкінс підійшов до дверей на вулицю, там його вже очікував Ігор. Він уклонився доктору.
— Гм… чи ви певні щодо ліків? — неголосно запитав доктор.
— О, так, шер. Двічі на день я бачу, як він наливає шобі ложку.
— О, це добре. Інколи він трохи, е-е, часом він не дуже ладнає з людьми.
— Так, шер?
— Дуже, е-е, специфічний щодо точності…
— Так, шер.
— …і це, звичайно, добре. Чудова річ, точність, — шморгнув носом доктор Гопкінс. — До певного моменту, звісно. Ну, то гарного вам дня.
— І вам, шер.
Коли Ігор повернувся до майстерні, Джеремі якраз обережно наливав у ложку ліки синього кольору. Наповниши ложку по вінця, він вилив її вміст у злив.
— Мене, знаєте, перевіряють, — пояснив він. — Думають, я цього не зауважую.
— Я певний, вони хочуть, щоб було краще, шер.
— На жаль, мені гірше думається, коли я заживаю ліки, — сказав Джеремі. — Фактично, я гадаю, що мені набагато краще без них. Вони мене вповільняють.
Ігор вирішив промовчати. Зі свого досвіду він знав, що багато найвидатніших світових винаходів здійснили люди, які, згідно з загальноприйнятими нормами, могли вважалися божевільними. Він завжди казав, що визначення навіженості залежало від точки зору, а якщо ця точка була розташована у ваших кальсонах, то все здавалося нормальним.
Але молодий Майстер Джеремі починав його тривожити. Він ніколи не сміявся, а Ігорю подобався маніякальний гомеричний регіт. Це викликало довіру.
Коли Джеремі перестав заживати ліки, він не почав, як того очікував Ігор, молоти дурниці й вигукувати щось на кшталт: «Здурів! Вони кажуть, що я здурів! Я їм усім покажу! А-ха-ха-ха-ха!». Він просто став більш… зосереджений.
А тоді ще цей усміх. Ігоря було нелегко налякати, бо інакше він не міг би дивитися в дзеркало, але він почав непокоїтися.
— Отже, на чому ми зупинилися?.. — мовив Джеремі. — Ах, так, прошу допомогти мені.
Вони удвох відсунули стіл убік. Під ним шипіли з десяток скляних колб.
— Шамала потужнішть, — сказав Ігор. — І дшеркало ми ще не вштановили правильно, шер.
Джеремі зняв тканину з пристрою на верстаку. Виблискувало скло і кришталь, причому в деяких місцях дуже химерно. Як зауважив учора Джеремі завдяки ясності думок, що повернулася, відколи він двічі на день старанно виливав у злив по одній ложці ліків, деякі кути мали неправильний вигляд. Один кристалик зник, коли Джеремі зафіксував його на місці, хоч він явно був і далі там, адже годинникар міг бачити, як від нього відбивається світло.
— І там ще й доші шабагато металу, шер, — поскаржився Ігор. — Минулого разу вше шіпшувала пружина.
— Ми щось придумаємо, — мовив Джеремі.
— Шаморобна блишкавка ніколи не дорівняєтьшя до шправжньої, — сказав Ігор.
— Достатньо, щоб випробувати принцип дії, — зронив Джеремі.
— Принцип дії, принцип дії, — пробурмотів Ігор. — Вибачте, шер, але Ігорі не «випробовують принцип». Прив’яжіть, що треба, до верстака і вдарте його добряче потужною блишкавкою, ошь наше гашло. Так треба випробовувати речі.
— Щось ви розтривожилися, Ігорю.
— Прошу вибачити, шер, — почав виправдовуватися Ігор. — Це на мене так діє клімат. Я швик до поштійних грошових бур.
— Я чув, що деякі люди насправді оживають під час грози, — сказав Джеремі, старанно коректуючи кут нахилу кристалика.
— А, це ще було, коли я працював для барона Фінклештейна, — озвався Ігор.
Джеремі відступив на крок. Це, звичайно, ще не був годинник. Попереду було ще багато роботи, перш ніж вони отримають годинник (хоч він уже бачив його перед собою, коли заплющував очі). Це був тільки зразок, щоб пересвідчитись, чи Джеремі на правильному шляху.
А він таки був на правильному шляху. Він знав це.
Цок
Сюзен повернулася назад нерухомими вулицями, сіла на стілець у кабінеті мадам Фраут і знову занурилася в потік часу.
Вона ніколи не знала, як це працює. Воно просто ставалося. Час не зупинявся для решти світу, і для неї він теж не зупинявся — просто вона немовби потрапляла в якусь часову петлю, і все залишалося точнісінько таким, як і було, аж поки вона завершувала те, що їй було потрібно зробити. Це була ще одна успадкована родинна риса. Найкраще це спрацьовувало, коли не замислюватися, так, ніби ідеш по канату. Їй і без цього було про що думати, про інші речі.
Мадам Фраут відвела погляд від камінної полички, де вже не було щура.
— О, — вимовила вона. — Його вже немає.
— Мабуть, це вам просто здалося, мадам, світло буває оманливе, — сказала Сюзен. Майже смертний. Хтось такий, як я, подумала вона.
— Так, е-е, звичайно… — Мадам Фраут спромоглася знову вбрати окуляри, хоч шнурочок і далі чіплявся за ґудзик. Це означало, що вона тепер була немовби прив’язана до власних грудей, але ж не могла нічого з цим поробити, хоч убий.
Сюзен могла вивести з рівноваги навіть льодовик. Для цього їй потрібно було просто спокійно сидіти з уважним і люб’язним виглядом.
— Що саме вам було потрібно, мадам? — запитала вона. — Просто я вийшла з класу, коли учні розв’язували задачу з алгебри, а коли вони закінчують роботу, стають непосидючими.
— З алгебри? — перепитала мадам Фраут, вимушено споглядаючи власні перса, чого раніше ніхто ще не робив. — Але ж це заскладно для семилітніх дітей!
— Так, але я їм цього не сказала, а самі вони про це не здогадуються, — сказала Сюзен. Час було рухатися далі. — Я припускаю, ви хотіли поговорити про мій лист, мадам? — запитала вона.
Мадам Фраут дивилась, нічого не розуміючи.
— Про як… — почала було вона.
Сюзен зітхнула і клацнула пальцями.
Вона обійшла довкола столу й відсунула біля нерухомої мадам Фраут шухляду, з якої дістала аркуш паперу й почала писати на ньому листа. Зачекала, поки висохне чорнило, трохи зіжмакала аркуш, щоб він видавався вже трохи вживаним, а тоді запхала його поміж іншими папірцями, стосик яких височів біля мадам Фраут, так, щоб він трохи стирчав, і його було б легко побачити.
Після цього вона повернулася на своє місце і знову клацнула пальцями.
— Лист? — здивувалася мадам Фраут. А тоді подивилися на стіл. — О.
Сюзен розуміла, що це було доволі жорстоко. Мадам Фраут аж ніяк не можна було назвати лихою особою, і вона цілком добре ставилася до дітей, та все ж таки, якщо вже на те пішло, їй бракувало клепки в голові. А Сюзен не мала аж так багато часу, щоб марнувати його на дурепу.
— Так, у листі я просила, щоб ви дозволили мені на пару днів відлучитися, — нагадала Сюзен. — Невідкладні родинні справи. Звичайно ж, я приготувала деякі завдання для дітей, щоб вони мали за що взятися.
Мадам Фраут завагалася. Сюзен й на це не бажала гаяти часу. Вона клацнула пальцями.
— О, БОЖЕ, МАТИМУ НАРЕШТІ СПОКІЙ, — вимовила вона голосом, обертони якого проникали прямо у підсвідомість. — ЯКЩО ЇЇ НЕ ПРИГАЛЬМУВАТИ, МИ СКОРО ВЖЕ НЕ ЗНАТИМЕМО, ЯКИХ РЕЧЕЙ ЇХ НАВЧАТИ! ВОНА ЩОДНЯ ТВОРИТЬ МАЛЕНЬКІ ЧУДЕСА І ЗАСЛУГОВУЄ ПІДВИЩЕННЯ ПЛАТНІ.
Тоді вона знову клацнула пальцями і просто спостерігала, як ці слова займають відповідне місце в мозкові мадам Фраут. Жінка, фактично, навіть рухала вустами.
— Ну, так, звичайно, — пробурмотіла вона зрештою. — Ви дуже багато працювали… і… і, — і оскільки є речі, на які не впливає навіть понадприродна голосова команда, а однією з таких речей була неможливість вибити з директорки згоду на додаткові гроші, — ми якось при нагоді маємо подумати про невеличку надбавку для вас.
Сюзен повернулася до класу і решту дня творила маленькі чудеса, включно з видаленням клею з волосся Річенди, виливанням сечі з черевиків Біллі і частуванням учнів короткими відвідинами Останнього континенту.
Коли по них прийшли батьки, всі учні розмахували намальованими кольоровими олівцями зображеннями кенгуру, а Сюзен мала надію, що ніхто не зверне увагу на те, що їхні черевики вкриті червоним пилом, а у випадку з Біллі, координація дій якого так і не покращилася — червоною багнюкою. Клуб «Фіджет» був не єдиним місцем, де дорослі не бачили того, що, на їхню думку, було невірогідним.