Лу-Тзе неквапливо налаштував крихітне дзеркальце, щоб краще скерувати сонячне світло на одну зі своїх карликових бонсай-гір. Мугикав собі під носа якийсь безжурний мотивчик.
Лобсанґ сидів, перехрестивши ноги, на каменях і обережно гортав пожовклі сторінки старезного зошита, на якому було написано давно вицвілим чорнилом «Шлях місіс Космополитої».
— Ну, як? — запитав Лу-Тзе.
— Цей Шлях має відповіді на всі питання, так?
— Так.
— Тоді… — Лобсанґ показав головою на маленький вулканчик, що трохи димівся, — як це працює? Він же на тарілочці!
Лу-Тзе дивився прямо перед собою, ворушачи вустами.
— Сімдесят шоста сторінка, якщо не помиляюся, — сказав він.
Лобсанґ знайшов потрібну сторінку.
— Тому що, — прочитав він.
— Гарна відповідь, — мовив Лу-Тзе, делікатно чистячи щіточкою з верблюжого волосся малесеньку скелю.
— Просто «Тому що», Підмітальнику? Без жодних пояснень?
— Пояснень? А як можна пояснити гору? З роками ти довідаєшся, що більшість питань зводяться, врешті-решт, до простої відповіді: «Тому що».
Лобсанґ нічого не сказав. Ця Книга Шляху створювала для нього проблеми. Ось що він волів би сказати: «Лу-Тзе, це все нагадує набір банальних висловів якоїсь підстаркуватої пані. Літні жінки власне так і говорять. Хіба можна назвати коаном такі фрази, як «Смачніше не стане, якщо копирсатися в цьому» або «Доїдай до кінця, і матимеш кучеряве волосся», або «Усе дістається тому, хто чекає»? Такі поради можна знаходити у вепротістечках!»
— Справді? — озвався Лу-Тзе, який і далі був заглиблений у споглядання гори.
— Я нічого не казав.
— О. Мені так здалося. Чи ти сумуєш за Анк-Морпорком?
— Так. Мені там не треба було підмітати підлоги.
— Ти був добрим злодієм?
— Фантастичним.
Вітерець повіяв пахощами черешневого цвіту. Було б добре, подумав Лу-Тзе, бодай одного разу зібрати стиглих черешень.
— Я бував у Анк-Морпорку, — сказав він, випростовуючись і переходячи до наступної гори. — Ти бачив прочан, які сюди приходять?
— Так, — відповів Лобсанґ. — Усі з них сміються.
— Справді? — вигнув брови Лу-Тзе. — Попри те, що вони здолали тисячі миль у пошуках істини?
— Але ж хіба не казав Колин, що істина, якщо вона є десь, вона є скрізь? — сказав Лобсанґ.
— Молодець. Бачу, що ти принаймні чогось навчився. А от мені колись здалося, ніби всі вирішили, що мудрість можна знайти тільки десь у далеких краях. Тому я й подався до Анк-Морпорка. Усі приходили туди, тож у цьому був свій резон.
— Ви шукали просвітлення?
— Ні. Мудреці не шукають просвітлення, а чекають його. І ось у процесі чекання мені спало на думку, що цікавіше було б шукати сум’яття, — повідав Лу-Тзе. — Адже, зрештою, просвітлення настає тоді, коли зникає сум’яття. І я знайшов це сум’яття. А також певною мірою знайшов просвітлення. Скажімо, не минуло й п’яти хвилин, як у провулку якісь незнайомці просвітили мене, позбавивши тієї мінімальної власності, якою я ще володів, і тим самим дали мені вартісний урок щодо нікчемності матеріальних надбань.
— Але чому саме Анк-Морпорк? — запитав Лобсанґ.
— Подивися в кінці книжечки, — сказав Лу-Тзе.
Там стирчав пожовклий і хрусткий аркуш паперу. Хлопець розгорнув його.
— Ой, та це ж просто частина «Альманаху», — здивувався він. — Він там дуже популярний.
— Так. Це тут залишив один шукач мудрості.
— Е-е… але на цій сторінці тільки фази Місяця.
— З другого боку, — сказав підмітальник.
Лобсанґ перевернув аркуш.
— Тут тільки реклама Торгової гільдії Анк-Морпорка, — мовив він. — «В Анк-Морпорці є все!» — він подивився на усміхненого Лу-Тзе. — І… ви подумали, що…
— Ох, старий я, простодушний і довірливий, — сказав підмітальник. — Тоді як ви всі молоді й хитромудрі. Але ж хіба не бачив Колин провіщення у вируванні каші в мисці або в польоті пташок? А це було дійсно написано. Тобто, пташині польоти інтерпретувати доволі складно, але це були слова. І ось, провівши ціле життя в пошуках, я побачив нарешті початок Шляху. Мого Шляху.
— І ви вирушили в дорогу аж до самого Анк-Морпорка… — кволо вимовив Лобсанґ.
— І я опинився на Квірмській вулиці, з умиротвореними думками і порожніми кишенями, — вів далі підмітальник, лагідно всміхаючись при згадці про це, — і побачив там на одному вікні напис «Оренда кімнат». Ось так я й зустрів місіс Космополиту, яка відчинила двері, коли я постукав, а тоді, коли я завагався, не знаючи, на якій мові до неї звернутися, вона зронила: «У мене, знаєте, немає для вас цілого дня». Повторила майже дослівно один із висловів Колина! І я відразу збагнув, що знайшов те, чого шукав! Щодня я мив посуд на кухні біля їдальні для гостей за двадцять пенсів у день і рештки недоїдків, а вечорами допомагав місіс Космополитій чистити в будинку і уважно вислуховував її розмови. Вона була природженою підмітальницею з чудовими ритмічними рухами і володіла бездонним джерелом мудрості. Не минуло й двох днів, як вона проказала саме ті слова, які прорік Колин, збагнувши істинну природу Часу! Це сталося тоді, коли я попросив її про знижку, адже я, звісно, не спав у ліжку, на що вона відповіла: «Я народилася не вчора, містере Тзе!». Дивовижно! А вона ж навіть не могла ніколи бачити Священних Текстів!
Спантеличене обличчя Лобсанґа застигло, немовби старанно намальована картина.
— Я народилася не вчора? — перепитав він.
— Ах, так, звичайно, ти ж послушник, і цього ще не міг би знати, — сказав Лу-Тзе. — Це сталося, коли він заснув у печері, і уві сні побачив Час і довідався, що всесвіт щосекунди відтворюється заново, нескінченно, а минуле — це тільки спогад. І він тоді вийшов із печери у воістину новий світ і прорік: «Я не народився… вчора»!
— О, так, — сказав Лобсанґ. — Але…
— Ах, місіс Космополита, — вимовив Лу-Тзе, а його очі засльозилися. — Що то за жінка, і як вона вміла тримати все в чистоті! Якби вона була підмітальницею тут, нікому б не було дозволено ходити по підлозі! А її будинок! Такий чудовий! Просто палац! Щодругого тижня нові простирадла! А куховарення? Лише для того, щоб скуштувати її Запечену на Грінці Квасолю будь-який чоловік міг би пожертвувати цілісіньким всесвітнім циклом!
— Гм, — зронив Лобсанґ.
— Я пробув там три місяці, підмітаючи її будинок, як і годиться учневі, а тоді повернувся сюди, чітко побачивши перед собою свій Шлях.
— А, е-е, ті всі історії про вас…
— О, вони правдиві. Майже всі. Трохи перебільшені, але здебільшого правдиві.
— І та про цитадель у Мунтабі, про Пашу й риб’ячу кістку?
— О, так.
— Але як ви потрапили туди, де з пів десятка вишколених і озброєних чоловіків не могли навіть…?
— Я непримітний коротун із мітлою, — просто пояснив Лу-Тзе. — Скрізь буває сміття, якого треба позбутися. Чим може зашкодити людина з мітлою?
— Що? І оце все?
— Ну, а далі все було пов’язане з куховаренням. Паша не був доброю людиною, а ще він любив обжиратися рибним пирогом.
— І жодних бойових мистецтв? — здивувався Лобсанґ.
— О, це завжди останній засіб. Історія потребує пастухів, а не м’ясників.
— А ви знаєте окідокі?
— Там просто стрибають, як зайчики.
— Шіітаке?
— Якби я хотів застромити руку в гарячий пісок, пішов би на берег моря.
— Упсідазі?
— Марнують гарну цеглу.
— Не-мо-шу?
— Ти це вигадав.
— Тунґ-пі?
— Понуре компонування квітів.
— Дежа-фу? — Лу-Тзе відреагував на це, вигнувши брови.
— Дежа-фу? — до тебе дійшли ці чутки? Ха! Жоден із тутешніх монахів не знає про дежа-фу, — сказав він. — Я про таке відразу б довідався. Послухай-но, хлопче, до насильства вдаються насильники. У більшості складних ситуацій цілком вистачає палки від мітли.