— Тільки в більшості? — зронив, не приховуючи сарказму, Лобсанґ.
— О, я розумію. Ти хочеш позмагатися зі мною в додзьо? Бо це стара істина: коли учень перемагає вчителя, вчитель уже нічого не може від нього приховувати, адже учнівство завершено. Хочеш отримати урок?
— Ага! Я знав, що зможу таки чогось навчитися!
Лу-Тзе підвівся.
— Чому саме ти? — вимовив він. — Чому саме тут? Чому саме тепер? «На все свій час і місце». Чому цей час і це місце? Якщо я беру тебе в додзьо, ти маєш повернути те, що вкрав у мене! Негайно!
Він подивився на столик із тикового дерева, на якому працював зі своїми горами.
Лопатка лежала вже там.
На землю впали, тріпочучи, кілька пелюсток черешневого цвіту.
— Зрозуміло, — сказав він. — То ти такий спритний? Я й не помітив нічого.
Лобсанґ промовчав.
— Це ж дріб’язкова й маловартісна річ, — мовив Лу-Тзе. — Скажи мені, будь ласка, навіщо ти її взяв?
— Перевіряв, чи зможу. Мені було нудно.
— Он як. Побачимо, чи вдасться нам зробити життя цікавішим для тебе. Не дивно, що ти нудишся, якщо вже так добре вмієш розтинати час.
Лу-Тзе повертів у руках лопатку.
— Дуже спритний, — повторив він. Тоді нахилився і здмухнув пелюстки з крихітного льодовика. — Ти розтинаєш час так швидко, ніби вже здобув Десятий Д’їм. А ще майже не розпочав вишкіл. Ти, мабуть, був надзвичайним злодієм! А тепер… Ой, лишенько, я ж маю змагатися з тобою в додзьо…
— Ні, це не потрібно! — заперечив Лобсанґ, адже Лу-Тзе тепер здавався наляканим і приниженим, навіть його зріст немовби зменшився, а кістки стали крихкими.
— Я наполягаю, — не погодився старенький. — Зробимо це зараз. Бо ж написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», і це найпроникливіша думка місіс Космополитої, — він зітхнув і подивився вгору на гігантську статую Колина.
— Поглянь-но на нього, — сказав він. — Оце був парубійко, га? Отримував цілковите блаженство від всесвіту. Бачив минуле й майбутнє, наче єдину живу персону, і написав «Книги з історії», щоб показати нам, як воно буде. Нам неможливо уявити, що бачили ті очі. І він ніколи в житті не підняв руку на жодного чоловіка.
— Послухайте, я справді не хотів…
— А ти дивився на інші статуї? — запитав Лу-Тзе, немовби цілком забувши про додзьо.
Лобсанґ розгублено прослідкував за його поглядом. На високому кам’яному підвищенні, що простягалося вздовж усього саду, стриміли сотні менших статуй, вирізьблених здебільшого з дерева і розмальованих крикливими фарбами. Зверху над долиною нависали фігури почвар, у яких очей було більше, ніж ніг, а хвостів більше, ніж зубів; потворні комбінації риб, кальмарів, тигрів і пастернаку, поєднані так, немовби творець усесвіту перевернув коробку з зайвими частинами і зліпив це все докупи, пофарбувавши рожевими, помаранчевими, фіолетовими й золотистими кольорами.
— О, це дгланґ… — почав був Лобсанґ.
— Демони? Це одна їхня назва, — сказав підмітальник. — Абат нарік їх Ворогами Розуму. А Колин написав про них у своїх скрижалях. І сказав, що найгіршим було оте.
Він показав на маленьку сіру фігурку в каптурі, котра здавалася чужорідним тілом серед цього дикого карнавалу монстрів.
— Не здається особливо небезпечною, — сказав Лобсанґ. — Чуєте, Підмітальнику. Я не хочу…
— Найнебезпечнішими можуть бути якраз ті речі, що не здаються небезпечними, — урвав його Лу-Тзе. — Те, що вони не здаються загрозливими, якраз і робить їх небезпечними. Бо ж написано: «Зовнішність буває оманлива».
— Лу-Тзе, я справді не хочу битися з вами…
— О, твої вихователі скажуть тобі, що завдяки бойовим мистецтвам можна навчитися розтинати час, і це певною мірою правда, — вів далі Лу-Тзе, явно його не слухаючи. — Але цього можна досягти і підмітанням, у чому ти вже, мабуть, пересвідчився. Завжди знаходь досконалу мить, казав Колин. Просто люди завжди прагнуть скористатися нею, щоб копнути інших людей по потилиці.
— Але це не був якийсь виклик. Я просто хотів, щоб ви показали мені…
— І я це зроблю. Ходімо. Я уклав угоду. Мушу тепер її виконувати, старий дурень.
Найближчим виявився додзьо Десятого Д’їма. Там було порожньо, якщо не враховувати двох ченців, постаті яких зливалися в одну смугу, поки вони витанцьовували на маті, огортаючи один одного часом.
Лобсанґ знав, що Лу-Тзе мав слушність. Час був ресурсом. Можна було навчитися пришвидшувати його або вповільняти, щоб монах міг легко пройти крізь юрбу з такою швидкістю, що ніхто б і не встиг його побачити. Або він міг би застигнути нерухомо на пару секунд і спостерігати, як сонце й місяць женуться одне за одним у мерехтливому небі. Він міг вкласти цілісінький день медитації в одну хвилину. А тут, у долині, день тривав вічно. Цвіт так ніколи і не ставав плодом черешні.
Розмиті постаті бійців перетворилися у двох розгублено застиглих ченців, коли вони побачили Лу-Тзе. Він їм уклонився.
— Я прошу дозволу скористатися ненадовго цим додзьо, щоб мій учень провчив мене за старечі примхи, — звернувся він до ченців.
— Я справді не мав на увазі… — почав був Лобсанґ, але Лу-Тзе штурхнув його ліктем поміж ребра. Ченці стурбовано подивилися на старого.
— Додзьо ваш, Лу-Тзе, — сказав один із них. Вони квапливо рушили геть і мало не заплутались у власних ногах, озираючись.
— Тут ми маємо вивчати час і здатність його контролювати, — сказав Лу-Тзе, дивлячись їм услід. — Бойові мистецтва допомагають нам у цьому. Вони є просто підмогою. Принаймні в цьому має бути їхнє призначення. Навіть там, у зовнішньому світі, добре вишколена особа може відчути під час бою, яким гнучким може бути час. А тут ми цю його властивість удосконалюємо. Стискаємо час. Розтягаємо його. Зупиняємо мить. А лупнути когось по носі так, щоб аж нирки з нього повилазили — це дурнуватий побічний продукт.
Лу-Тзе взяв зі стійки гострющий, як бритва, меч-піку і простягнув його приголомшеному хлопцеві.
— Бачив щось подібне раніше? Вони насправді не зовсім для послушників, але я бачу в тобі потенціал.
— Так, Підмітальнику, але…
— Знаєш, як цим користатися?
— Я добре володію тренувальними мечами, але вони зроблені з…
— Тоді бери й атакуй мене.
Угорі над ними щось зашелестіло. Лобсанґ звів погляд і побачив монахів, які заповнювали оглядовий балкончик зверху над додзьо. Були там навіть деякі старійшини. Чутки швидко поширюються в цьому маленькому світі.
— Правило Друге, — сказав Лу-Тзе, — ніколи не відмовляйся від зброї, — він відступив на пару кроків назад. — Як тільки будеш готовий, хлопче.
Лобсанґ невпевнено змахнув вигнутим мечем.
— Ну? — підбадьорив його Лу-Тзе.
— Я не можу просто…
— Чи це додзьо Десятого Д’їма? — запитав Лу-Тзе. — Та ж ніби так, якщо не помиляюся. А це означає, що тут немає жодних правил, так? Будь-яка зброя, будь-яка стратегія… тут усе дозволено. Ти второпав? Чи тобі бракує мізків?
— Але я не можу просто взяти і вбити когось, тому що мене попросили це зробити!
— Чому ні? Що сталося з містером Чемністю?
— Але…
— У тебе в руках смертоносна зброя! Перед тобою беззахисна людина в упокореній позі! Ти що, злякався?
— Так! Я злякався!
— Добре. Це вже Третє правило, — спокійно прорік Лу-Тзе. — Бачиш, скільки всього ти сьогодні навчився? Я вже й усмішку стер із твого обличчя, так? Гаразд, поклади цього меча назад на стійку і візьми… Так, візьми палицю дакка. Нею нічого страшного не вчиниш, хіба що потовчеш мої старечі кістки.
— Я волів би, щоб ви мали якісь захисні щитки…
— Ти що, аж так добре володієш цією палицею?
— Я дуже швидкий…
— В такому разі, якщо ти відразу не почнеш двобій, я вихоплю її з твоїх рук і розламаю об твою голову, — сказав Лу-Тзе, відступаючи на крок. — Готовий? Мене вчили, що найкращий захист — це атака.