Лобсанґ неохоче підняв палицю, салютуючи нею.
Лу-Тзе склав руки і, поки Лобсанґ наближався, пританцьовуючи, до нього, заплющив очі і всміхнувся сам до себе.
Лобсанґ підняв палицю знову.
І завагався.
Лу-Тзе шкірився усмішкою.
Друге правило, Третє правило… А яким було Перше правило?
Завжди пам’ятай Перше правило…
— Лу-Тзе!
У дверях з’явився, стурбовано махаючи руками, задиханий головний аколіт абата.
Лу-Тзе розплющив одне око, тоді друге, а тоді підморгнув Лобсанґу.
— Ледве врятувався, га? — мовив він. Тоді повернувся до аколіта. — Так, екзальтований сер?
— Ви маєте прийти негайно! І всі ченці, яким дозволено мандрувати у світі! До залу Мандали! Вже!
На балкончику заметушилися, і декілька ченців почали вибиратися з натовпу.
— Ах, який азарт, — мовив Лу-Тзе, забираючи з рук Лобсанґа, який не пручався, палицю і ставлячи її назад на стійку. Зала швидко порожніла. Довкола цілого Ой-Донґу нестямно гриміли гонги.
— Що відбувається? — здивувався Лобсанґ, коли повз них пробіг останній монах.
— Гадаю, що скоро нам скажуть, — відповів Лу-Тзе і почав робити собі самокрутку.
— А чи не краще нам поквапитися? Усі вже звідси побігли! — удалині стихало ляскання сандалій.
— Не видається, ніби щось горить, — спокійно зронив Лу-Тзе. — Крім того, якщо ми ще трішки зачекаємо, то коли прийдемо туди, всі вже викричаться і, можливо, діятимуть розсудливіше. Підемо Годинниковою стежкою. О цій порі дня там особливо гарно.
— Але ж… але…
— Бо ж написано: «Перш, ніж бігти, треба навчитися ходити», — сказав Лу-Тзе, закидаючи мітлу на плече.
— Знову місіс Космополита?
— Дивовижна жіночка. І все тримала в ідеальній чистоті.
Звивиста Годинникова стежка починалася від головного комплексу, піднімалася вгору терасами садів, а тоді з’єднувалася з ширшою доріжкою, що вела до тунелю в скелястому мурі. Послушники завжди дивувалися, чому цю стежку називають Годинниковою, хоч там ніде не було видно жодного годинника.
Донеслося бамкання нових гонгів, приглушене густою рослинністю. Лобсанґ почув тупіт ніг, що бігли головною стежиною. А тут з квітки на квітку пурхали колібрі, байдужі до загального збудження.
— Цікаво, котра зараз година, — мовив Лу-Тзе, крокуючи попереду.
Усе є випробуванням. Лобсанґ подивився на клумбу.
— Чверть на десяту, — сказав він.
— О? А як ти довідався?
— Польові нагідки розкриті, аренарія багряна розкривається, пурпурова берізка закрита, а жовтий таволжник закривається, — пояснив Лобсанґ.
— Ти сам розібрався з квітковим годинником?
— Так. Це ж просто.
— Справді? О котрій годині розкривається біла водяна лілія?
— О шостій ранку.
— Ти приходив дивитися?
— Так. А цей сад посадили ви?
— Одне з моїх маленьких… досягнень.
— Він прекрасний.
— Тільки не дуже точний в передранкові години. Більшість нічних квітів тут добре не ростуть. Знаєш, таких, які розпускаються для нетлі…
— Час воліє, щоб його саме так вимірювали, — сказав Лобсанґ.
— Справді? Я тут, звичайно, не фахівець, — мовив Лу-Тзе. Він стиснув кінчик своєї цигарки, загасивши її, а тоді запхав собі за вухо. — Ну, але ходімо далі. Всі вже, мабуть, припинили нарешті свої марні суперечки. Як ти на те, щоб пройтися знову залою Мандали?
— Ой, та я не проти, я просто… цілком забув про неї.
— Справді? І ти ж її ніколи раніше не бачив. Але час інколи грає з нами в кумедні ігри. Ось я колись… — Лу-Тзе раптом замовк і подивився на учня.
— З тобою все гаразд? — запитав він. — Ти зблід.
Лобсанґ скривився й похитав головою.
— Якесь… дивне відчуття, — пояснив він. Він невпевнено махнув рукою в напрямку низовини, що простягалася на обрії блакитно-сірими плямами полів. — Щось отам…
Скляний годинник. Велика скляна будівля і скляний годинник ось тут, де його не мало би бути. Він був ледве помітний: проявлявся в повітрі мерехтливими контурами, немовби можна було побачити відблиск світла від яскравої поверхні, якої й не було.
Усе тут було прозоре — елегантні стільці, столи, квіткові вази. Але тут він збагнув, що називати їх скляними було неправильно. Тут краще пасувало би слово кришталь або крига — тонесенька бездоганно крига, якою часом усе вкривається після міцних морозів. Було видно лише обриси всіх речей.
Крізь далекі стіни він міг бачити сходи. Скляні кімнати були згори, знизу і з боків, і не було їм кінця ні краю.
І водночас це все було знайоме. Немовби опинився вдома.
Скляні кімнати наповнилися звуком. Він був високий і лункий, нагадуючи обертони, які з’являються, коли проводити мокрим пальцем довкола обідка винного келиха. А ще там щось рухалося — немов якийсь серпанок у повітрі за прозорими стінами, що пересувався, майорів і… стежив за ним…
— Що може там бути? І що ти маєш на увазі під «дивне»? — пролунав голос Лу-Тзе.
Лобсанґ закліпав очима. Ось це було дивним місцем, ось тут, цей закляклий і негнучкий світ…
А тоді це відчуття промайнуло і зблякло.
— Просто стало дивно. На якусь мить, — пробурмотів він. Його щока була вологою. Він підняв руку і торкнувся цієї вологості.
— Це тому, що вони додають до чаю оце протухле масло з молока яка, я завжди це казав, — зронив Лу-Тзе. — Місіс Космополита ніколи… А ось це справді незвично, — поглянув він раптом угору.
— Що? Що? — запитав Лобсанґ, дивлячись порожнім поглядом на вологі кінчики своїх пальців, а тоді на безхмарне небо.
— Зволікатор набрав надмірну швидкість. — Лу-Тзе змінив позу. — Відчуваєш?
— Я нічого не чую! — заперечив Лобсанґ.
— Треба не чути, а відчувати. Своїми сандалями. Овва, тепер ще один… і ще. Ти не відчуваєш цього? Оцей… це старий Шістдесят шостий, його так ніколи і не збалансували нормально. Почуємо їх за хвилину… Ой, лишенько. Дивись на квіти. Поглянь-но на квіти!
Лобсанґ обернувся.
Аїзові рослини розкривалися. Польовий жовтий осот закривався.
— Часовий витік, — мовив Лу-Тзе. — Прислухайся! Тепер ти їх чуєш, га? Вони скидають час навмання! Побігли!
Згідно з Другою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин Вічноздивований випиляв першого Зволікатора зі стовбура вамвама, вирізьбив на ньому певні символи, припасував до нього бронзове веретено і закликав Одоробла-учня.
— Ага. Дуже гарно, вчителю, — сказав Одоробло. — Молитовне колесо, так?
— Ні, ця річ не аж така складна, — заперечив Колин. — Вона просто зберігає і рухає час.
— Така простенька, га?
— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Він крутнув її рукою в півоберта.
— Ага. Дуже гарно, вчителю, — сказав Одоробло. — Молитовне колесо, так?
— Ні, ця річ не аж така складна, — заперечив Колин. — Вона просто зберігає і рухає час.
— Така простенька, га?
— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Цього разу він крутнув її трошки менше.
— Така простенька, га?
— І зараз я її випробую, — мовив Колин. Цього разу він легенько покрутив нею туди-сюди.
— Така про-про-про Така простень-тень, га гага простенька, га? — сказав Одоробло.
— І я її випробував, — повідомив Колин.
— І спрацювало, вчителю?
— Гадаю, що так, — Колин звівся на ноги. — Дай-но мені мотузку, якою ти обв’язуєш дрова. І… так, ще кісточку з тих черешень, які ти вчора назривав.