Він обв’язав пошарпаною мотузкою циліндр, а тоді кинув кісточку в багнюку. Одоробло ледве встиг відскочити вбік.
— Бачиш оті гори? — спитав Колин, смикнувши за мотузку. Циліндр почав вертітися з м’яким гудінням.
— О, так, учителю, — слухняно озвався Одоробло. Довкола тут практично нічого й не було, крім гір; їх було так багато, що інколи їх було неможливо побачити, бо вони заступали одна одну.
— Скільки часу потрібно каменю? — запитав Колин. — Або глибокому морю? Ми посунемо час туди, — він підняв ліву руку над циліндром, що швидко крутився, — де він потрібніший.
Колин подивився на черешневу кісточку. Нечутно поворушив губами, немовби намагався розв’язати якусь складну головоломку. Тоді показав правицею на кісточку.
— Відійди, — звелів він і легесенько торкнувся пальцем циліндра.
Не чутно було жодного звуку, крім тріску повітря, що мовби розкололося, і шипіння пари з багнюки.
Колин подивився на нове дерево і усміхнувся.
— Я ж казав тобі відійти, — мовив він.
— Я, е-е, зараз спущуся тоді, так? — пролунав голос з-поміж заквітчаних гілок.
— Але обережно, — застеріг Колин і тільки зітхнув, коли Одоробло гепнувся додолу, всипаний пелюстками.
— Тут завжди буде черешневий цвіт, — прорік він.
Лу-Тзе підтягнув свою мантію і спритно подріботів доріжкою, а Лобсанґ побіг слідом за ним. Здавалося, ніби пронизливе вищання лунає прямо з каміння. Підмітальник пригальмував біля ставочка з коропами, на якому тепер здіймалися химерні хвилі, і рушив далі тінистою стежечкою попри потічок. В повітря раптом зірвалися червоні ібіси…
Він зупинився, а тоді впав долілиць на плитки, якими була вимощена стежка.
— Лягай мерщій!
Але Лобсанґ занадто швидко біг. Він почув, як щось шугонуло в нього над головою гучно й розкотисто. Він озирнувся й побачив, як останній ібіс почав падати згори, зменшуватися й губити пір’я, оточений ореолом блідо-блакитного сяйва. Птах верескливо пискнув і зник із гучним ляскотом.
Але не зник остаточно. Кілька секунд траєкторію його польоту наслідувало яйце, але, зрештою, й воно впало на каміння й розбилося.
— Час навмання! Скоріше, швидше! — крикнув Лу-Тзе. Він знову звівся на ноги, кинувся до декоративної решітки у скелі перед ними і, несподівано явивши неабияку силу, вирвав її прямо з каменю.
— Там невелике провалля, але якщо перекотитися, коли впадеш, усе буде гаразд, — попередив він, протискаючись у отвір.
— А куди це веде?
— До Зволікаторів, звичайно!
— Але ж послушникам заборонено там опинятися під загрозою смерті!
— Який збіг, — зронив Лу-Тзе, тримаючись за край лише кінчиками пальців. — Бо якщо ти залишишся тут, тебе також чекає вірна смерть.
Він провалився кудись у темряву. За якусь мить знизу долинула не зовсім просвітлена лайка.
Лобсанґ заліз у отвір, повис на кінчиках пальців, тоді відпустив їх, полетів униз і перекрутився, коли впав на землю.
— Молодець, — похвалив його звідкілясь із напівпітьми Лу-Тзе. — Коли є сумніви, вибирай життя. Сюди!
Перехід закінчився широким коридором. Шум тут був просто оглушливий. Щось механічне билося в агонії.
Почувся гучний тріск, а невдовзі залунали голоси.
З-за рогу вибігли кілька десятків монахів у традиційних мантіях, але з товстими корковими шоломами на голові. Майже всі вони верещали. Деякі найрозумніші не витрачали марно сили на крики, намагаючись якомога швидше долати відстань. Лу-Тзе схопив одного з них за руку, хоч той намагався вирватися.
— Відпустіть мене!
— Що сталося?
— Забирайтеся звідси, поки вони всі не накрилися!
Монах вивільнився і помчав услід за іншими.
Лу-Тзе нахилився, підняв коркового шолома, що впав на землю, і врочисто подав його Лобсанґу.
— Насамперед здоров’я і безпека, — сказав він. — Дуже важливо.
— А це мене захистить? — запитав Лобсанґ, одягаючи шолом.
— Не дуже. Але якщо знайдуть твою голову, можливо, її зможуть розпізнати. Коли зайдемо в залу, нічого там не рухай.
Лобсанґ очікував побачити якусь склепінчасту величну споруду.
Про Залу Зволікаторів говорили так, ніби це було щось на кшталт величезного собору. Але наприкінці коридора він міг побачити лише пелену синього диму. І тільки коли його очі призвичаїлися до вируючої імли, він зміг розрізнити найближчий до нього циліндр.
Це був суцільний кам’яний стовп близько трьох метрів завширшки і шести метрів заввишки. Він так швидко крутився, що видавався якоюсь невиразною плямою. Повітря довкола нього мерехтіло сріблисто-синіми іскорками.
— Бачиш? Вони скидають! Сюди! Швидко!
Лобсанґ побіг за Лу-Тзе і побачив, що там були сотні… ні, тисячі циліндрів, деякі з яких сягали аж до вигнутого даху цієї печери.
Тут ще й досі були ченці, які бігли до колодязів і верталися з відерцями води, яка оберталася в пару, коли вони заливали нею задимлені кам’яні підшипники в основі циліндрів.
— Ідіоти, — пробурмотів підмітальник. Він приставив руки до вуст і закричав:
— Де наглядач?
Лобсанґ показав на край дерев’яного подіуму, вбудованого в стіну зали.
Там лежав напівзогнилий корковий шолом і пара старезних сандалій. Поміж ним була купка сірого пороху.
— Бідолаха, — зітхнув Лу-Тзе. — П’ятдесят тисяч років одним махом, — він знову сердито глянув на ченців, що розбігалися навсібіч. — Може, нарешті зупинитесь і підійдете сюди! Я не проситиму двічі!
Дехто з них утер з очей піт і рушив до подіуму, почувши з полегшею принаймні якийсь наказ, а за їхніми спинами вищали Зволікатори.
— Так воно краще! — гукнув Лу-Тзе, коли до цих монахів почали долучатися й інші. — А тепер слухайте мене! Це просто каскадна перенапруга! Ви всі про неї чули! Ми можемо з нею впоратися! Треба тільки перехресно з’єднати майбутності й минулості, насамперед найшвидші…
— Бідолашний містер Шобланґ уже це пробував, — зронив якийсь монах. Він показав на скорботну купку.
— Тоді мені потрібні дві команди… — Лу-Тзе замовк. — Ні, в нас мало часу! Зробимо це ногами, як звикло! Одна людина до кожного веретена, вдаряєте стрижень, коли я скажу! Бути готовими, коли я називатиму числа!
Лу-Тзе видерся на подіум і обвів поглядом комутатор з дерев’яними шпульками. Над кожною з них висів у повітрі червоний або синій ореол.
— Який безлад, — мовив він. — Який тут безлад.
— А що вони означають? — запитав Лобсанґ.
Лу-Тзе провів руками над шпульками.
— Отже. Ті з червоним забарвленням розмотують час, прискорюють його, — пояснив він. — А ті, що з синім, змотують час, уповільнюють його. Яскравість кольору залежить від швидкості процесу. Але зараз вони всі крутяться безладно, бо перенапруга їх відрізала, розумієш?
— Відрізала від чого?
— Від навантаження. Від світу. Бачиш там угорі? — він показав рукою на двійко довгих стелажів, що тягнулися вздовж усієї стіни печери. На кожному стелажі містилися поворотні заслінки, один ряд синіх, а другий — темно-червоних.
— Чим яскравіший їхній колір, тим більше змотується або розмотується час?
— Молодчина! Їх треба збалансувати! І для цього ми паруємо веретена, щоб вони змотували й розмотували навзаєм одне одного. Нейтралізували самі себе. Бідолаха старенький Шобланґ намагався, мабуть, знову їх запустити в дію. Це неможливо, принаймні не під час каскаду. Треба дочекатися, поки все зупиниться, а тоді вже наводити лад, — він подивився на шпульки, а тоді на юрбу ченців. — Гаразд. Ось ти… 128 і 17, а тоді 45 і 89. Починай. А ти… 596 і, дай-но подумати… так, 402…
— Сімсот дев’яносту! — вигукнув Лобсанґ, показуючи на шпульку.