— Що-що?
— Сімсот дев’яносту!
— Не мели дурниць. Вона ще розмотується, хлопче. Має бути чотириста друга, ось тут.
— Сімсот дев’яноста зараз почне знову змотувати час!
— Вона ще яскраво-блакитна.
— Зараз почне змотувати. Я це знаю. Тому що… — послушник провів пальцем понад рядами шпульок, завагався на мить, а тоді показав на шпульку з другого боку від комутатора, — вона парує свою швидкість з отією.
Лу-Тзе придивився пильніше.
— Написано: «Так ось де собака заритий!» — прорік він. — Вони формують природну інверсію, — він скоса зиркнув на Лобсанґа. — Ти часом не чиясь реінкарнація, га? У цих краях це нерідко стається.
— Я не думаю. Просто це… очевидно.
— Якусь хвилину тому ти взагалі про це нічого не знав!
— Так, так, але коли вже побачив… це ж очевидно.
— Справді? Аж так? Гаразд. Тоді цей комутатор твій, вундеркінде! — Лу-Тзе відступив на крок.
— Мій? Але ж я…
— За роботу! Це наказ.
На якусь мить Лобсанґа немовби вповило синє сяйво. Лу-Тзе було цікаво, скільки часу він загорнув довкола себе в цю секунду. Принаймні досить, щоб усе обміркувати.
Тоді хлопець назвав з пів десятка спарених чисел. Лу-Тзе повернувся до ченців.
— Покваптеся, хлоп’ята. За комутатором містер Лобсанґ! А ви тільки слідкуйте за підшипниками!
— Але ж він послушник… — почав був один із монахів, але замовк і сахнувся, побачивши вираз обличчя Лу-Тзе. — Гаразд, Підмітальнику… гаразд…
За мить почувся ляскіт перемичок, що займали відповідні місця. Лобсанґ назвав наступний ряд чисел.
Поки монахи бігали до масляних ям по мастило, Лу-Тзе стежив за найближчою колоною. Вона й далі стрімко вертілася, але він був певний, що може вже побачити на ній різьблення.
Лобсанґ знову обвів поглядом комутатор, а тоді спочатку подивився на гуркітливі циліндри, а тоді на ряди заслінок.
Лу-Тзе знав, що про це ніде й нічого не написано. Цьому було неможливо навчити в класі, хоч вони і пробували. Добрий майстер-веретенник пізнавав усе на практиці, ступнями власних ніг, бо теорія тут мало чим могла б допомогти. Він навчався відчувати потоки, сприймати ряди Зволікаторів як часові западини або фонтани. Старий добрий Шобланґ міг витягти з класу пару годин згаяного знудженими учнями часу без того, щоб вони це навіть помітили, і акуратно скинути його за тисячі миль до якоїсь майстерні, працівникам якої цього часу бракувало.
А ще був той трюк із яблуком, яким він полюбляв дивувати своїх підмайстрів. Він клав його перед ними на стовпчик, а тоді вистрілював у нього часом з одного з маленьких веретен. Там миттєво з’являвся гайочок маленьких миршавих деревець, які відразу розсипалися в порох. Ось, що станеться з вами, якщо припуститесь помилки, казав він.
Лу-Тзе глянув на купку сірого пороху під напівзотлілим шоломом, проходячи повз нього. Хтозна, можливо, він саме так і волів відійти…
Вищання виснаженого каменю примусило його звести погляд угору.
— Змащуйте підшипники, чортяки ви ледачі! — заволав він, пробігаючи повз ряди. — І слідкуйте за поперечками! Не торкайте шпонки! Все йде добре!
Він біг, не відводячи очей від колон. Вони вже не вертілися абияк. Тепер вони робили це цілеспрямовано.
— Здається, ти перемагаєш, хлопче! — гукнув він до постаті на подіумі.
— Так, але я не можу все збалансувати! Намоталося забагато часу, і нема куди його діти!
— Як багато?
— Майже сорок років!
Лу-Тзе подивився на заслінки. Сорок років — цілком можливо, але ж хіба…?
— Скільки? — перепитав він.
— Сорок! Вибачте! Немає до чого їх додати!
— Нема проблем! Відводь їх! Зменшуй навантаження! Ми завжди зможемо їх витягти пізніше! Скидай!
— Куди?
— Знайди велику ділянку з морем! — підмітальник показав на примітивну карту світу, намальовану прямо на стіні. — Чи знаєш ти, як… Чи можеш ти побачити, як правильно їх закрутити і спрямувати?
І знову в повітрі сяйнуло блакиттю.
— Так! Думаю, що так!
— Я так собі й уявляв! Як будеш готовий, дій!
Лу-Тзе похитав головою. Сорок років? І його ще турбували сорок років? Та ж сорок років — це ніщо! Підмайстри он скинули перед цим п’ятдесят тисяч років. Ось у чому була перевага моря. Воно собі залишалося великим і мокрим.
Завжди було і завжди буде великим і мокрим. Можливо, звісно, що рибалки почнуть виловлювати якусь чудернацьку вусату рибу, залишки якої вони досі бачили хіба що скам’янілими, але хто переймається тим, що могло статися з косяком якоїсь там тріски?
Змінився звук.
— Що ти робиш?
— Я знайшов місце під номером 422! Там може вміститися сорок років! Немає сенсу гаяти час намарне! Я поверну його зараз!
Знову відбулася зміна тону.
— Вдалося! Я певний, що мені вдалося!
Деякі великі циліндри вже майже зупинилися. Лобсанґ тепер рухав ручками на комутаторі швидше, ніж ошелешений Лу-Тзе міг прослідкувати. А вгорі почали одна по одній закриватися заслінки, демонструючи замість кольорів почорнілу від віку деревину.
Ніхто у світі не міг би бути таким точним!
— Ти вже перейшов до місяців, хлопче, до місяців! — вигукнув він. — Так і тримай! Ні, оце так нічого собі, ти перейшов до днів… до днів! Слідкуй за мною!
Підмітальник побіг до кінця зали, де були менші Зволікатори. Час тут був дуже точно налаштований на циліндрах із крейди, дерева та інших недовговічних матеріалів. На подив Лу-Тзе, деякі з них уже сповільнялися.
Він побіг проходом поміж дубовими колонами заввишки в метр або й менше. Але навіть ті Зволікатори, які намотували час годинами і хвилинами, беззвучно зупинялися.
Почувся скрип.
Біля нього крутився дзиґою, поскрипуючи підшипниками, останній маленький крейдяний циліндр.
Лу-Тзе підступив крадькома до нього, не відводячи пильного погляду, й підняв угору руку. Цей скрип був останнім тут звуком, якщо не враховувати поодинокий дзенькіт підшипників, що охолоджувалися.
— Майже закінчили, — вимовив він. — Тепер поволіше… зачекай-но… за… че… кай…
Крейдяний Зволікатор, не більший за котушку з нитками, зробив поволі ще один оберт… і зупинився.
На стелажах закрилися останні дві заслінки.
Лу-Тзе опустив руку.
— Увага! Вимкнути комутатор! Нічого не торкатися!
Якусь мить у залі панувала мертва тиша. Ченці дивилися на все це, затамувавши подих.
Це була позачасова мить досконалої рівноваги.
Цок
І цієї позачасової миті привид містера Шобланґа, який бачив усю цю сцену невиразно й нечітко, немовби крізь марлю, сказав:
— Але ж це неможливо! Ви це бачили?
— БАЧИВ ЩО? — запитала темна постать у нього за спиною.
Шобланґ озирнувся.
— О, — здивувався він, а тоді додав з раптовою впевненістю:
— Ви Смерть, правда?
— ТАК. ВИБАЧТЕ, ЩО ЗАПІЗНИВСЯ.
Дух, відомий раніше під іменем Шобланґ, подивився на купку пороху, що була його мирським житлом впродовж останніх шестисот років.
— Я теж, — зронив він. А тоді штурхнув Смерть під ребро.
— Я ПЕРЕПРОШУЮ?
— Я сказав: «Вибачте, що запізнився». Бум-бум.
— ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?
— Е, розумієте… Вибачте, що я запізнився. В сенсі… померти?
Смерть кивнув.
— О, ЦЕ ЯСНО. Я НЕ ЗРОЗУМІВ, ЩО ОЗНАЧАЄ «БУМ-БУМ».
— Е, це означало, що то був жарт, — пояснив Шобланґ.
— АГА, ОН ЯК. Я ТЕПЕР БАЧУ, ЧОМУ ЦЕ БУЛО ПОТРІБНО. ФАКТИЧНО, МІСТЕРЕ ШОБЛАНҐ, ХОЧ ВИ І ЗАПІЗНИЛИСЯ, ТА ВИ ТАКОЖ І ПОСПІШИЛИ. БУМ-БУМ.
— Вибачте?
— ВИ ПОМЕРЛИ РАНІШЕ НАЛЕЖНОГО ВАМ ЧАСУ.
— Ну, так, я міг би це припустити!
— А ЧИ ВИ ЗНАЄТЕ, ЧОМУ? ЦЕ ВКРАЙ НЕЗВИЧНО.