— Я тільки знаю, що веретена почали дуріти, і я, мабуть, зарано зняв навантаження, коли одне з них перевищило межу швидкості, — сказав Шобланґ. — Але, чуєте, як вам той хлопець, га? Ви тільки гляньте, що він зробив з тими чортяками, як вони в нього затанцювали! Хотів би я, щоб у мене був такий учень! Та що я таке кажу? Він міг би і мені дати пару підказок!
Смерть роззирнувся.
— ПРО КОГО ЦЕ ВИ?
— Та ж про того хлопця на подіумі, бачите?
— НІ, НА ЖАЛЬ, НІКОГО ТАМ НЕ БАЧУ.
— Що? Та ж подивіться, він ось там! Стирчить, як ніс на вашому обли… Ну, очевидно, що не на вашому обличчі…
— Я БАЧУ, ЯК РУХАЮТЬСЯ КОЛЬОРОВІ РУЧКИ…
— Ну, а хто ж їх рухає, як ви гадаєте? Тобто, ви ж дійсно Смерть, чи не так? Я думав, що ви всіх можете бачити!
Смерть задивився на шпульки, що аж витанцьовували.
— ВСІХ… КОГО ПОТРІБНО БАЧИТИ, — мовив він. Дивився, не відводячи погляду.
— Гм, — нагадав про себе Шобланґ.
— О, ТАК. НА ЧОМУ МИ ЗУПИНИЛИСЯ?
— Чуєте, якщо я, е-е, трохи поспішив, то чи не могли б ви…
— УСЕ, ЩО СТАЛОСЯ, ЗАЛИШАЄТЬСЯ СТАЛИМ.
— Що це за така філософія?
— ЄДИНА, ЯКА ДІЄ. — Смерть дістав піскового годинника і перевірив його. — БАЧУ, ЩО ЧЕРЕЗ ЦЮ ПРОБЛЕМУ ВИ ЩЕ СІМДЕСЯТ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ НЕ ЗМОЖЕТЕ РЕІНКАРНУВАТИСЯ. МАЄТЕ, ДЕ ЗУПИНИТИСЯ?
— Зупинитися? Я ж помер. Це ж не те саме, що забути ключі від власного будинку! — обурився Шобланґ, який почав блякнути.
— МОЖЕ, ВАС МОЖНА ПІДШТОВХНУТИ ДО ЯКОГОСЬ СКОРІШОГО НАРОДЖЕННЯ?
Шобланґ пропав.
Цієї позачасової миті Смерть ще раз уважно придивився до зали з веретенами…
Цок
Крейдяний циліндр знову почав крутитися, легенько порипуючи.
Один по одному також почали обертатися дубові Зволікатори, набираючи на себе зросле навантаження. Цього разу не було чути вищання підшипників. Вони вертілися поволі, мов підстаркуваті балерини, сюди й туди, знімаючи напругу в той час, як мільйони людей у зовнішньому світі деформували час, викривлюючи його згідно з власними примхами. Зволікатори рипіли, наче чайні вітрильники-кліпери, що оминають Мис Гніву під подувами легенького вітерця.
Тоді захарчали великі кам’яні циліндри, підбираючи час, з яким не годні були впоратися їхні менші побратими. Рипіння тепер супроводжувалося гуркотом, але він і далі був м’який і контрольований…
Лу-Тзе поволі опустив руку і випростався.
— Гарний і акуратний перехід, — сказав він. — Усі попрацювали добре, — він повернувся до приголомшених захеканих монахів і підкликав до себе найстаршого.
Лу-Тзе витягнув з-за вуха зім’ятий недопалок цигарки і мовив:
— Ну, Рамбуте Гендісайдсе, що відбулося, на твою думку, зараз?
— Е-е, ну, стався стрибок перенапруги, що вибив…
— Ні-ні, після цього, — урвав його Лу-Тзе, запалюючи сірника від підошви своєї сандалії. — Бачиш, я не думаю, що ви, хлопці, гасали довкола, мов безголові курчата, а якийсь послушник виліз на подіум і виконав найкращий і найплинніший варіант збалансування, який я будь-коли бачив у житті. Цього просто не могло статися, бо такі речі не стаються ніколи. Правильно я кажу?
Монахи, що відповідали за роботу Зволікаторів, не належали до видатних політичних мислителів храму. Їхня робота полягала в тому, щоб доглядати, змащувати, розбирати і збирати, виконуючи вказівки людини на подіумі. Рамбут Гендісайдс насупив брови.
Лу-Тзе зітхнув.
— Бачиш, я думаю, що насправді, — підказав він, — ви, хлоп’ята, продемонстрували свої найкращі якості, а ми з цим юнаком були просто захоплені вашою вправністю і практичними навичками. Абат буде вражений і пускатиме радісні бульки. Ви заслужили право отримати на вечерю додаткові пельмені-момо до вашого супу-тхукпи, якщо правильно мене зрозуміли.
Гендісайдс поринув думками аж до самої верхівки свого ментального флагштока, звідки його молитви злетіли до небес. Він вишкірився посмішкою.
— Проте, — підступив ближче і понизив голос Лу-Тзе, — невдовзі я, мабуть, знову сюди завітаю, бо схоже, тут треба добре все підмести, і якщо за тиждень я побачу, що ви й далі ледарюєте і не бажаєте підняти свої зади, ми з вами… побалакаємо.
Посмішку немов корова язиком злизала.
— Так, Підмітальнику.
— Вам треба все перевірити і подбати про підшипники.
— Так, Підмітальнику.
— І нехай хтось змете звідси містера Шобланґа.
— Так, Підмітальнику.
— Ну, от і добре. Ми з юним Лобсанґом будемо вже йти. Ви добре його просвітили.
Він узяв упокореного Лобсанґа за руку й повів його до виходу з зали попри довгі ряди Зволікаторів, що тихенько гуділи й оберталися. Високо вгорі попід стелею ще й далі висіла пелена блакитного диму.
— Воістину написано: «В мене мало очі на лоба не вилізли», — пробурмотів він, поки вони піднімалися похилим коридором. — Ти зауважив ту інверсію, перш ніж вона почалася. Бо я б закинув нас у наступний тиждень. І це принаймні.
— Вибачте, Підмітальнику.
— Вибачте? Та ти не мусиш просити вибачення. Я не знаю, хто ти такий, синку. Ти занадто спритний. Ти почував себе там, як риба у воді. Тобі не потрібно навчатися тим речам, які інші люди роками намагаються освоїти. Навіть старий Шобланґ, нехай він реінкарнується в якомусь гарному і теплому місці, навіть він не спромігся би збалансувати все до секунди. Без перебільшення, до єдиної секунди. І це в усьому бісовому світі! — він здригнувся. — Моя тобі підказка. Не афішуй цього. Люди часом дивно ставляться до подібних речей.
— Так, Підмітальнику.
— І ще одне, — додав Лу-Тзе, виходячи на світло. — Що сталося якраз перед тим, як Зволікатори немовби зірвалися з ланцюга? Ти щось відчув?
— Не знаю. Мені просто здалося, що… все на мить пішло шкереберть.
— Таке траплялося раніше?
— Ні-і. Але трохи було подібне на те, що сталося в залі Мандали.
— Отже, нікому про це не говори. Більшість старійшин тепер, мабуть, навіть не знають, як функціонують веретена. Ніхто про це давно вже не дбає. Ніхто не звертає увагу на те, що занадто добре працює. У давні часи, звичайно, нас ніхто б навіть не прийняв у монахи без того, щоб провести шість місяців у залі, змащуючи все, чистячи і налагоджуючи. І ми ставали майстрами своєї справи! А тепер вас навчають тільки послуху і космічній гармонії. Але ж колись ми здобували ці знання в цих залах. Ми добре засвоювали, що якщо не відскочити вбік, коли хтось кричить: «Викид!», можна було отримати пару років у найболючішому місці, і що немає кращої гармонії, ніж плавне обертання всіх веретен.
Коридор завів їх угору, до головного храмового комплексу. Довкола досі було чимало людей, які прямували до залу Мандали.
— Ти певний, що зможеш на це ще раз подивитися? — поцікавився Лу-Тзе.
— Так, Підмітальнику.
— Гаразд. Тобі краще знати.
Балкони, що височіли над залою, були заповнені ченцями, проте Лу-Тзе ввічливо, але рішуче розштовхував усіх мітлою, пробираючись далі. Старші монахи скупчилися біля самого краю.
Його помітив Рінпо.
— Ага, Підмітальнику, — привітався він. — Було забагато пороху, що ви так запізнилися?
— Веретена почали дуріти і перевищувати швидкість, — пробурмотів Лу-Тзе.
— Так, але ж вас викликав сам абат, — докірливо мовив аколіт.
— Колись, — сказав Лу-Тзе, — усі стрімголов летіли б до зали, почувши гонги.
— Так, але…
— БР-Р-Р-Рбр-р-р-рбр-рр-р, — заволав абат, і Лобсанґ тепер побачив його у слінгу на спині в аколіта, з мережаною гостроверхою шапочкою на голові, що вберігала його від застуди. — Лу-Тзе завжди віддавав перевагу практичному підходу БР-Р-Рбр-р-р, — він відригнув рештками молока прямо у вухо аколіта. — Я радий, що все владналося, Лу-Тзе.
Підмітальник уклонився, тоді як абат почав лупцювати аколіта по голові дерев’яним ведмедиком.