— Історія повторилася, Лу-Тзе. ДумДумБ-Б-БР-Р-Р…
— Скляний годинник? — запитав Лу-Тзе.
Старші ченці охнули.
— Звідки вам це знати? — здивувався головний аколіт. — Ми ще не перезапустили Мандалу!
— Написано ж: «Я просто нюхом це відчуваю», — сказав Лу-Тзе. — Наскільки мені відомо, таке трапилося з усіма веретенами лише одного разу. Вони всі наче показилися. Часовий зсув. Знову хтось будує скляного годинника.
— Але ж це неможливо, — заперечив аколіт. — Ми знищили всі сліди!
— Ха! Написано ж: «Я не такий вже й зелений, як ця капуста!» — зронив Лу-Тзе. — Щось таке неможливо знищити. Воно просочується. В казки. У сни. В малюнки на печерних стінах, будь-куди…
Лобсанґ подивився на підлогу Мандали. Монахи обступили низку високих циліндрів у дальньому кінці зали. Вони були подібні на Зволікатори, але поволі обертався лише один, найменший. Інші були нерухомі, і тепер на них було добре видно безліч карбованих символів, що вкривали їх знизу доверху.
Сховище узорів. Така думка промайнула йому в голові. Ось де зберігаються візерунки Мандали, щоб мати змогу відтворюватися. Сьогоднішні узори на маленькому циліндрі, а на великих — довготривале зберігання.
Унизу під ним Мандала йшла брижами, на її поверхні снували кольорові смуги і уривки взорів. Один із монахів удалині щось вигукнув, і маленький циліндр зупинився.
Розсипчасті піщинки вгамувалися.
— Ось який це мало вигляд двадцять хвилин тому, — сказав Рінпо. — Бачите там оту блакитно-білу цяточку? А тоді вона починає розростатися…
— Мені це знайомо, — зронив Лу-Тзе. — Коли це сталося раніше, я був там, чоловіче! Ваша світлість, нехай вони запустять послідовність зі старим Скляним годинником! У нас мало часу!
— Я справді думаю, що ми… — почав був аколіт, але не договорив, отримавши удар іграшковою гумовою цеглинкою.
— Хоцюкакухоцю якщо Лу-Тзе має рацію, ми не можемо гаяти часу, добродії, а якщо він помиляється, тоді цього часу в нас аж забагато, правда? Какувзехоцюхоцю!
— Дякую вам, — сказав підмітальник. Він склав долоні рупором. — Гей, ви! Увага! Другий шпиндель, четвертий бхінґ, довкола дев’ятнадцятої ґупи! Негайно!
— За всієї поваги я справді мушу заперечити, ваша світлість, — запротестував аколіт. — Ми готувалися, що треба робити в таких надзвичайних ситуаціях, як…
— Так, я знаю все про підготовчі процедури на випадок аварій, — урвав його Лу-Тзе. — Але завжди чогось не врахуєш.
— Дурниці! Ми докладаємо величезних зусиль для…
— І завжди залишаєте поза увагою трикляті аварійні ситуації, — Лу-Тзе знову повернувся лицем до зали і збентежених працівників. — Готові? Добре! Виводьте на підлогу і негайно! Інакше мені доведеться спуститися до вас! А я б не хотів цього робити!
Чоловіки заметушилися довкола циліндрів, і новий візерунок змінив той, який був унизу під балконом. Лінії й кольори опинилися в інших місцях, але блакитно-біле коло залишалося в центрі.
— Ось, — мовив Лу-Тзе. — Це було менш ніж за десять днів перед тим, як пробив годинник.
Усі ченці мовчали як риби.
Лу-Тзе похмуро усміхнувся.
— І через десять днів…
— Зупинився час, — додав Лобсанґ.
— Можна і так сказати, — зронив Лу-Тзе. Його обличчя почервоніло.
Один із монахів поклав йому руку на плече.
— Усе гаразд, Підмітальнику, — сказав він заспокійливо. — Ми знаємо, що ви не змогли вчасно встигнути.
— Встигати вчасно — це те, що від нас очікують, — мовив Лу-Тзе. — Я вже був майже біля тих клятих дверей, Чарлі. Забагато зáмків, замало часу…
За його спиною Мандала знову почала поволі вимірювати теперішнє.
— Вашої провини там не було, — додав монах.
Лу-Тзе вивільнився з-під його руки і повернувся до абата, що визирав з-поза плеча головного аколіта.
— Я прошу дозволу прямо зараз почати розслідування, ваша світлість! — звернувся він. Тоді постукав себе по переніссю. — Я відчуваю це нюхом! Чекав цього всі ці роки! Я не зраджу ваших сподівань цього разу!
Абат мовчазно видув губами бульку.
— Це знову буде в Убервальді, — майже благально вимовив Лу-Тзе. — Це там вони експериментують з електрикою. Мені там знайомий кожен дюйм! Дайте мені пару чоловіків, і ми задушимо це в зародку!
— Бабабабаба… Це потребує обговорення, Лу-Тзе, але ми вдячні вам за пропозицію бабабаба, — мовив абат. — Рінпо, я хочу, щоб усі бдумбдумбдум старші польові ченці зібралися в Кімнаті Тиші через п’ять бабаба хвилин! Чи веретена працюють бдумбдум гармонійно?
Один із монахів підняв голову від сувою, який йому перед тим подали.
— Схоже, що так, ваша світлість.
— Мої вітання майстру комутатора ЦЮЦЮ!
— Але Шобланґ помер, — пробурмотів Лу-Тзе.
Абат перестав видувати бульки.
— Це сумна новина. І він, наскільки я розумію, був вашим приятелем.
— Цього не повинно було статися, — пробурмотів підмітальник. — Не повинно було.
— Заспокойтеся, Лу-Тзе. Я незабаром поговорю з вами. Цюцю! — Головний аколіт, отримавши удар по вуху гумовою мавпочкою, поквапився геть.
Юрба ченців, які почали розходитися, потроху зменшувалася. Лу-Тзе і Лобсанґ залишилися на балконі, дивлячись на Мандалу, що вкривалася брижами. Лу-Тзе прокашлявся.
— Бачиш оті веретена з самого кінця? — запитав він. — Отой малий фіксує взори дня, а тоді все найцікавіше зберігається у великих веретенах.
— Я щойно передзгадав, що ви це мені скажете.
— Гарне слово. Гарне слово. Хлопчина має талант. — Лу-Тзе понизив голос. — За нами ніхто не стежить?
Лобсанґ роззирнувся.
— Тут є ще трохи людей.
Лу-Тзе знову заговорив нормальним голосом. — Ти щось чув про Великий Крах?
— Лише плітки, Підмітальнику.
— Еге ж, пліток є чимало. Щось типу «День, коли зупинився час». — Лу-Тзе зітхнув. — Знаєш, більшість речей, яких тебе навчають, брехня. Так і має бути. Інколи, якщо довідатися відразу всю правду, її важко збагнути. Ти добре знав Анк-Морпорк, правда? Ходив колись у оперний театр?
— Хіба для того, щоб почистити комусь кишені, Підмітальнику.
— А чи цікавився, чому так?.. Чи звертав колись увагу на той маленький театрик з другого боку вулиці? Здається, він називався «Дискум».
— О, так! Ми діставали копійчані квиточки, сідали на землю і кидали горішки на сцену.
— І ти ніколи не думав, чому так буває? Великий оперний театр, плюшеві крісла, позолота, великі оркестри, а тоді цей маленький театрик під солом’яною стріхою, голі дерев’яні стіни, жодних сидінь, і якийсь тип, що грає на дудці у ролі музичного акомпанементу?
Лобсанґ знизав плечима.
— Та ні. Просто так воно є.
Лу-Тзе мало не засміявся.
— Дуже гнучкі людські мізки. Майже гумові, — мовив він. — Дивовижно, як вони розтягуються, щоб пристосуватися. Ми добре там попрацювали…
— Лу-Тзе?
Перед ним шанобливо схилився один із дрібніших прислужників-аколітів.
— Абат бажає вас побачити, — повідомив він.
— О, гаразд, — сказав підмітальник. Він штурхнув ліктем Лобсанґа і прошепотів: — Рушаймо до Анк-Морпорка, хлопче.
— Що? Але ж ви просили, щоб вас вислали до…
Лу-Тзе підморгнув.
— Адже написано: «Не вір, не бійся, не проси», розумієш? Крім плінґа, є ще й інші способи примусити данґданґа вдавитися, хлопче.
— Справді?
— О, так, мати дуже багато плінґа. Ну, а тепер ходімо до абата, гаразд? Його якраз мають годувати. Твердою їжею, дякувати небесам. Принаймні його вже не треба годувати грудьми. Якщо чесно, дивлячись на нього й молоду годувальницю, ніхто не знав, куди відвернути обличчя від сорому, та й він сам цього не знав. Адже він усвідомлює себе дев’ятсотлітнім чоловіком…