— Він, мабуть, дуже мудрий.
— Доволі мудрий, доволі. Хоч вік і мудрість не завжди, з того що мені відомо, йдуть у парі, — додав Лу-Тзе, прямуючи до абатових покоїв. — Деякі люди, отримавши владу, стають тупішими. Але це, звісно, не стосується його світлості.
Абат сидів на високому стільчику, щойно обляпавши головного аколіта цілою ложкою кашки, а той шкірився усмішкою людини, чия робота напряму залежить від того, щоб мати щасливий вигляд, коли з чола йому стікає суміш пастернаку й аґрусу.
Лобсанґу здалося, причому вже не вперше, що абат інколи навмисне знущався над прислужником. Аколіт і справді був не надто приємною особою, яка в будь-якої тверезо мислячої людини викликала нестримне бажання вилити йому щось липке на волосся та ще й лупнути по голові гумовим яком, тож мудрий і старий абат залюбки давав волю своїй внутрішній дитині.
— Ви мене покликали, ваша світлість, — уклонився йому Лу-Тзе.
Абат перевернув миску, вихлюпнувши її вміст на мантію головного аколіта.
— Вахахаахаха ах, так, Лу-Тзе. Скільки вам уже років?
— Вісімсот, ваша світлість. Але це ще далеко не старість!
— Проте ви вже провели чимало часу на цьому світі. Я так розумію, що ви вже збиралися піти на заслужений відпочинок і взятися за садівництво.
— Так, але…
— Але, — абат розплився в ангельській усмішці, — наче старий бойовий кінь, ви вигукуєте «ха-ха!», почувши звуки сурм, чи не так?
— Я так не думаю, — мовив Лу-Тзе. — І не бачу нічого кумедного в звучанні сурм.
— Я мав на увазі, що ви знову рветеся в бій. Але ж ви вже багато років допомагали навчати наших агентів, так? Оцих ось добродіїв?
З одного боку кімнати сиділо декілька кремезних і м’язистих ченців. Вони вже були споряджені в дорогу, мали за спинами скручені спальні килимки і були вбрані у вільні чорні накидки. Вони боязко вклонилися Лу-Тзе, а їхні очі понад напівмасками були збентеженими.
— Я зробив усе, що міг, — пояснив Лу-Тзе. — Навчали їх, звичайно, інші, я тільки намагався відшкодувати завдані збитки. Я ніколи не вчив їх бути ніндзя, — він підштовхнув ліктем Лобсанґа. — Це, учню, агатійською означає «випускання газів», — повідомив він сценічним шепотом.
— Я пропоную відправити їх на завдання негайно ВАХ! — абат ударив стільця ложкою. — Це мій наказ, Лу-Тзе. Ви жива легенда, але були легендою вже надто довго. Чому б не довіритись майбутньому? Цюцю!
— Розумію, — печально мовив Лу-Тзе. — Ну, але так мало статися рано чи пізно. Дякую вам за чуйність, ваша світлосте.
— Бр-рмбр-рм… Лу-Тзе, я вас давно вже знаю! Ви ж не опинитесь ближче, ніж за сто миль від Убервальду, ні?
— У жодному разі, ваша світлість.
— І це наказ!
— Я розумію, звісно.
— Однак раніше ви вже порушували мої ба-абаба накази. Я пам’ятаю, в Омнії.
— Тактичне рішення, ухвалене людиною на місці, ваша світлість. Ви це радше могли б назвати інтерпретацією вашого наказу, — пояснив Лу-Тзе.
— Маєте на увазі те, що ви подалися туди, куди вам виразно було наказано не йти, і вчинили те, що вам було абсолютно заборонено робити?
— Так, ваша світлосте. Інколи, щоб привести гойдалку в рух, треба підштовхнути її з іншого боку. Коли я вчинив те, що не мав би робити там, де не мав би бути, я досягнув того, що мало би бути зроблено в тому місці, де це мало б відбутися.
Абат довго і пильно дивився на Лу-Тзе тим поглядом, який добре вдається немовлятам.
— Лу-Тзе, вам не нмнмнбубу можна бути в Убервальді або десь поблизу Убервальду, ясно? — звелів він.
— Ясно, ваша світлість. Звичайно, ви маєте рацію. Але, в моєму старечому віці, чи можу я помандрувати іншою стежиною, стежиною мудрості, а не насильства? Я хотів би показати цьому молодому чоловікові… Шлях.
Дехто з монахів засміявся.
— Шлях Прачки? — усміхнувся Рінпо.
— Місіс Космополита швачка, — спокійно уточнив Лу-Тзе.
— Про мудрість якої свідчать такі приказки як «Краще не буде, якщо роздряпати»? — додав Рінпо, підморгнувши решті монахів.
— А краще тоді й не буває, — зронив Лу-Тзе, спокій якого нагадував тепер озеро вмиротвореності. — Можливо, цей Шлях і нікчемний, та хай би яким він був дріб’язковим і недостойним, це мій Шлях, — він повернувся до абата. — Так воно було здавна, ваша світлосте. Пригадуєте? Майстер і учень вирушають у світ, де учень може набратися практичного досвіду на основі повчань і прикладів, а тоді учень знаходить власний Шлях і наприкінці цього Шляху…
— …він знаходить самого себе бдум, — закінчив речення абат.
— Спочатку він знаходить учителя, — сказав Лу-Тзе.
— Йому пощастило, що саме ви бдумбдум будете цим учителем.
— Ваша світлосте, — мовив Лу-Тзе. — Природа Шляхів полягає в тому, що ніхто не може з упевненістю сказати, хто буде цим учителем. Усе, що я можу, це — показати йому дорогу.
— Яка приведе до бдум міста, — сказав абат.
— Так, — погодився Лу-Тзе. — А від Анк-Морпорка до Убервальду далека путь. Ви мене не вишлете до Убервальду, бо я застарий. Тому, з усією повагою, я благаю вас догодити цій моїй старечій примсі.
— У мене немає іншого вибору, коли ви подаєте це таким чином, — сказав абат.
— Ваша світлосте… — почав був Рінпо, який відчував, що є інший вибір.
Ложка знову гримнула об тацю.
— Лу-Тзе має високу репутацію! — крикнув абат. — Я беззастережно довіряю йому, і він правильно вчинить! Просто я ще волів би блумблум повірити, що він учинить так, як я блумблум цього хочу! Я заборонив йому мандрувати до Убервальду! А ти тепер хочеш, щоб я заборонив йому не мандрувати до Убервальду? ЦЮЦЮ! Я сказав своє слово! А тепер, шановні добродії, чи не могли б ви забратися звідси? Я маю зараз дуже нагальну справу.
Лу-Тзе вклонився і вхопив Лобсанґа за руку.
— Ходімо, хлопче! — звелів він пошепки. — Шуруємо звідси, поки вони не опам’яталися!
Дорогою вони зустріли молодшого аколіта з маленьким нічним горщиком, на якому були намальовані візерунки з кроликами.
— Нелегка це справа, реінкарнація, — мовив Лу-Тзе, біжучи коридором. — Мусимо тепер якнайшвидше вислизнути звідси, поки комусь у голову не стрілять якісь кумедні ідеї. Біжи по свою торбу і спальний килимок!
— Але ж ніхто не наважиться порушити накази абата? — здивувався Лобсанґ, завертаючи за ріг разом із підмітальником.
— Ха! Через десять хвилин він засне, а якщо вони дадуть йому нову іграшку, коли він прокинеться, він може так захопитися забиванням квадратних зелених кілочків у круглі сині дірочки, що просто забуде все, що говорив раніше, — пояснив Лу-Тзе. — Політика, хлопче. Забагато різних ідіотів почнуть доводити свою впевненість у тому, що мав на увазі абат. А тепер біжи. За хвилину я чекатиму тебе в Саду П’яти Несподіванок.
Коли Лобсанґ прибув, Лу-Тзе обережно прив’язував одну зі своїх карликових бонсай-гір до бамбукового каркаса. Він зав’язав останній вузол, а тоді поклав це в наплічну сумку.
— А їй нічого не станеться? — запитав Лобсанґ.
— Це ж гора. Що їй може статися? — Лу-Тзе узяв мітлу. — Але перед дорогою ми тільки заскочимо на пару слів до одного мого старого приятеля. Можливо, щось у нього візьмемо з собою.
— Що діється, Підмітальнику? — поцікавився Лобсанґ, ідучи слідом.
— Та воно таке, хлопче. Ми з абатом і тим чолов’ягою, до якого зараз зайдемо, знаємося дуже давно. Зараз усе трошки змінилося. Абат не може отак просто сказати: «Лу-Тзе, старий ти пройдисвіте, це ж ти насамперед вбив усім у голови легенду про Убервальд, а я бачу, що ти щось задумав, тож іди собі геть і покладайся на свою чуйку».