— Але я думав, що він тут верховний правитель!
— Власне! Бо верховним правителям дуже важко чогось досягти. Забагато інших людей плутаються у них під ногами і перешкоджають. А тепер ці всі нові хлоп’ята матимуть потіху, гасаючи довкола Убервальду з вигуками «Айі!», а ми, мій хлопче, прямуватимемо до Анк-Морпорка. Абат це знає. Майже знає.
— А звідки ви знаєте, що новий годинник роблять у Анк-Морпорку? — запитав Лобсанґ, ідучи слідом за Лу-Тзе, котрий звернув на болотисту стежку, що вела попри зарості рододендрона до монастирського муру.
— Я знаю. Можеш мені повірити, що того дня, коли хтось витягне затичку з дна всесвіту, ланцюжок від затички приведе до самого Анк-Морпорка, а той дурисвіт, що це зробив, почне виправдовуватися: «Я просто хотів побачити, що станеться». Всі дороги ведуть до Анк-Морпорка.
— Я думав, що всі дороги ведуть від Анк-Морпорка.
— Але не та, якою ми підемо. Ага, ось ми вже й тут.
Лу-Тзе постукав у двері неоковирного, але величенького сарайчика, що тулився прямо до стіни. Цієї ж миті всередині щось вибухло і хтось — тут Лобсанґ виправив самого себе — половина когось стрімко вилетіла з незаскленого вікна і з такою силою гупнулася об стежку, що аж кості затріщали. І лише коли ця половина перестала котитися, Лобсанґ усвідомив, що це був дерев’яний манекен у чернечій мантії.
— Я бачу, що Ку розважається, — сказав Лу-Тзе. Він навіть не поворухнувся, коли повз його вухо пролетів манекен.
Двері відчинилися навстіж, і з них схвильовано визирнув огрядний старий чернець.
— Ви бачили це? Ви це бачили? — вигукнув він. — І це лише з однієї ложки! — він уклонився гостям. — О, вітаю, Лу-Тзе. Я на тебе чекав. Дещо приготував.
— Що саме? — поцікавився Лу-Тзе.
— Що то за хлопець? — зронив Ку, запрошуючи їх заходити.
— Ім’я цієї недосвідченої дитини — Лобсанґ, — відповів Лу-Тзе, роззираючись у сарайчику. На кам’яній підлозі було задимлене коло, оточене почорнілим піском. — Нові іграшки, Ку?
— Вибухова мандала, — радісно повідомив Ку, підходячи ближче. — Варто лише посипати цей простенький пристрій спеціальним пісочком у будь-якому місці, і перший воріженько, який на це наступить… Бабах, миттєва карма! Не рухай це!
Лу-Тзе простягнув руку й вихопив із допитливих Лобсанґових пальчиків жебрацьку миску, яку той щойно поцупив зі столу.
— Пам’ятай Перше правило, — сказав він і пожбурив миску геть. З неї на льоту висунулися приховані леза, і миска вп’ялася ними у крокву.
— Та це миттєво стяло б людині голову! — вигукнув Лобсанґ. І тут вони почули неголосне цокання.
— …три, чотири, п’ять… — почав лічити Ку. — Всім мерщій… Лягать!
Лу-Тзе встиг штовхнути Лобсанґа на підлогу за мить до того, як вибухла миска. Її металеві уламки просвистіли в них над головами.
— Відколи ти бачив її востаннє, я додав деякі деталі, — гордо повідомив Ку, коли вони знову зіп’ялися на ноги. — Універсальна штучка. До того ж, звичайно, з неї ще можна їсти рис. О, а це ти бачив?
Він дістав молитовний бубон. Лу-Тзе і Лобсанґ одразу відступили на крок.
Ку повертів бубном, і мотузочки з грузилами затарабанили об його шкіру.
— Мотузочку можна миттєво зняти й використати як зручну гароту, — пояснив він, — і сам бубон також знімається… ось так… і там виникає вельми корисний кинджальчик.
— До того ж, звичайно, ним ще можна скористатися і для молитви? — уточнив Лобсанґ.
— Добре підмічено, — похвалив його Ку. — Метикуватий хлопець. Молитва завжди корисна як останній засіб. Фактично, ми опрацьовуємо вельми перспективну мантру, що містить у собі звукові тони, які специфічно впливають на людську нервову сист…
— Я не думаю, що нам щось із цього всього буде потрібне, Ку, — не дослухав його Лу-Тзе.
Ку зітхнув.
— Принаймні ти міг би дозволити нам перетворити свою мітлу в таємну зброю, Лу-Тзе. Я показував тобі креслення…
— Це й так таємна зброя, — мовив Лу-Тзе. — Це ж мітла.
— А що скажеш про нових яків, яких ми розводимо? Варто смикнути за віжки, і їхні роги миттєво…
— Нам потрібні веретена, Ку.
Чернець раптово набув винуватого вигляду.
— Веретена? Які ще веретена?
Лу-Тзе перетнув кімнату й долонею натиснув у одному місці стіну, що відразу відсунулася вбік.
— Ось ці веретена, Ку. І не марнуй часу, бо в нас його й так обмаль.
Лобсанґ побачив щось подібне на двійко маленьких Зволікаторів, кожен із яких був усередині закріпленого на дошці металевого каркаса. До кожної з дошок були причеплені ремені.
— Ти ще не розповів про них абату, ні? — запитав Лу-Тзе, відчіпляючи одне з веретен. — Бо він тоді відразу б це все зупинив, сам розумієш.
— Я не думав, що бодай хтось про них знає! — здивувався Ку. — Звідки ти…
Лу-Тзе вишкірився.
— На підмітальника ніхто не звертає увагу, — пояснив він.
— Але ж це ще дуже експериментальний варіант! — почав панікувати Ку. — Я збирався розповісти абату, звичайно, просто чекав, коли вже матиму, що показати! Було б жахливо, якби вони потрапили в лихі руки!
— То ми простежимо, щоб цього в жодному разі не трапилося, — сказав Лу-Тзе, оглядаючи ремені. — І як їх приводити в дію?
— Гирі і храповики виявилися занадто ненадійними, — пояснив Ку. — На жаль, довелося вдатися до… годинникового механізму.
Лу-Тзе заціпенів і люто зиркнув на ченця.
— Годинникового механізму?
— Як рушійну силу, лише рушійну силу! — почав виправдовуватися Ку. — Справді не було іншого вибору!
— Тепер уже запізно, мушу якось дати собі раду, — сказав Лу-Тзе, а тоді відчепив другу дошку й подав її Лобсанґові. — Тримай, хлопче. Якщо загорнути в мішковину, буде схоже на наплічник.
— А що це таке?
Ку зітхнув.
— Це портативні Зволікатори. Не поламай їх тільки, прошу тебе.
— А для чого вони будуть нам потрібні?
— Маю надію, що тобі не доведеться це з’ясовувати, — сказав Лу-Тзе. — Дякую, Ку.
— А ти певний, що не волів би мати якусь бомбочку вповільненої дії? — з надією запитав Ку. — Кидаєш таку на підлогу, і час уповільнюється до…
— Ні, дякую.
— Інші монахи були повністю споряджені, — зауважив Ку.
— Нам не треба нічого зайвого, — рішуче заявив Лу-Тзе. — Вийдемо чорним ходом, Ку, гаразд?
Чорний хід виводив до вузенької стежечки і невеличкої хвіртки у мурі. Розчленовані дерев’яні манекени і обвуглене місцями каміння вказували на те, що Ку зі своїми помічниками нерідко користався цим шляхом. А за хвірткою починалася інша стежка, що вела вздовж одного з численних крижаних струмочків.
— Ку має добрі наміри, — пояснив, стрімко крокуючи, Лу-Тзе. — Але якщо забагато його слухати, почнеш бряжчати, коли ходиш, і вибухати, коли сідаєш.
Лобсанґ мусив бігти, щоб не відставати.
— Та ж до Анк-Морпорка треба буде йти кілька тижнів, Підмітальнику!
— Ми зріжемо на шляху зайві кути, — сказав Лу-Тзе, а тоді зупинився і глянув на Лобсанґа. — Гадаєш, що зумієш це зробити?
— Я це робив сотні разів… — почав був Лобсанґ.
— В Ой-Донґу, так, — урвав його Лу-Тзе. — Але в долині є чимало різних перешкод і запобіжників. Ти цього не знав? В Ой-Донґу легко розтинати час, мій хлопче. А там зовсім інша справа. Тобі перешкоджатиме повітря. Помилишся — і повітря затвердне як скеля. Треба розтинати час довкола себе, щоб рухатися мов риба у воді. Знаєш, як це робити?
— Ми вивчали трохи теорію, але…
— Сото розповідав, що в місті ти сам зупинив для себе час. Це називається Стійка койота. Її дуже важко виконати, і я не думаю, що цього навчають у Гільдії злодіїв.
— Мені, мабуть, пощастило, Підмітальнику.