І органи чуття також. Аудитори мали сотні таких органів, адже кожне можливе явище треба було засвідчити й зареєструвати. А тепер їх у неї залишалося тільки п’ять. Це ж, мабуть, дуже легко було б упоратися з п’ятьма чуттями. Проте вони були підключені напряму до решти тіла! Вони не просто передавали інформацію, але і ставили вимоги!
Вона проминула ятку, де торгували смажениною, і в неї з рота потекла слина! Запах давав тілу вказівку їсти без жодної консультації з мозком! І це ще не було найгіршим варіантом! Мозок сам продукував власні думки!
А це вже було найважче. Мішечок з вологою речовиною поза її очима діяв незалежно від своєї господині. Він отримував інформацію від почуттів, звіряв її з пам’яттю і пропонував варіанти. А його приховані частини інколи навіть намагалася отримати контроль над ротом! Люди не були індивідуумами, у кожному з них містився цілий комітет!
Деякі члени цього комітету були темними і кривавими варварами. Вони долучилися до мозку ще перед початком цивілізації, а дехто навіть перед появою людства. І та частина, що відповідала за зв’язне, інтегральне мислення, мусила боротися в темряві мозку за здобуття права голосу!
Всього лише через пару тижнів перебування в людському тілі сутність, якою була леді Л女жон, мала вже серйозний клопіт з різними речами.
Їжа, наприклад. Аудитори її не споживали. Вони визнавали, що недорозвинені життєві форми мусили поглинати одне одного для здобуття енергії й будівельного матеріалу для тіла. Цей процес був, однак, на диво неефективний, тож її світлість намагалася отримувати поживні речовини прямо з повітря. Це їй вдавалося, але ця процедура була… Яке ж це слово? Ну, так… гидотна.
До того ж частина мозку не вірила в те, що отримала поживу, й наполягала на тому, що вона й далі голодна. Її нескінченне ниття заважало процесу мислення, а отже, попри все, леді Л女жон довелося ще й мати справу з проблемою, так би мовити, всіх тілесних отворів.
Аудиторам вони давно вже були відомі. Людське тіло налічує в цілому близько восьми таких отворів. Один із них виглядає нечинним, а решта багатофункціональні, хоч вуха, як це не дивно, виконують тільки одну таку функцію.
Учора вона скуштувала шматочок сухої грінки.
Це був найгірший досвід усього її існування.
Це був найінтенсивніший досвід усього її існування.
І ще щось там було. Наскільки вона могла розуміти мову чуттів, це було приємно.
Схоже, що людське почуття смаку доволі відрізнялося від того, як сприймають це почуття аудитори. Для них воно точне, виважене, аналітичне. Але людське почуття смаку створювало враження, ніби цілий світ потрапив до вашого рота. Вона мало не пів години спостерігала за феєрверками в своїй голові, аж поки згадала, що грінку треба проковтнути.
І як це людям вдається таке пережити?
Її зачаровували картинні галереї. Було очевидно, що деякі люди могли зобразити реальність таким чином, що вона ставала ще реальнішою, промовляла до глядача, збуджувала його свідомість… але як можна було забути про те, що геніальному художнику потрібно було пхати собі до рота якісь чужорідні інґредієнти? Невже люди просто звикли до цього? І це був лише початок…
Чим швидше буде виготовлено годинник, тим краще. Такі божевільні створіння просто не мали права на виживання. Вона тепер щодня відвідувала годинникаря з його бридким помічником, надаючи їм стільки допомоги, скільки могла собі дозволити, але їм завжди щось заважало зробити останній суттєвий крок до завершення…
Дивовижно! Вона могла навіть брехати самій собі! Тому що інший голос в її голові, що був частиною того темного комітету, казав: «Ти ж не допомагаєш, правда? Ти крадеш деталі, викручуєш їх… а повертаєшся щодня, тому що він так дивиться на тебе, правда?..».
Частини внутрішнього комітету, які були такими древніми, що не мали голосів, а лише напряму контролювали тіло, намагалися втрутитися. А вона намарне прагнула викинути їх геть зі своєї свідомості.
А тепер вона мала зустрітися з іншими аудиторами. Вони, як завжди, будуть пунктуальними.
Вона взяла себе в руки. Останнього часу з її очей безпричинно починала витікати вода. Вона спробувала поправити своє волосся і попрямувала до великої вітальні.
Повітря вже наповнювалося сірістю. У цьому просторі було замало місця для багатьох аудиторів, але це не малого великого значення. Один міг говорити за всіх.
Леді Л女жон відчула, як кутики її вуст автоматично піднялися вгору, коли їх з’явилося дев’ятеро. Дев’ять — це три трійки, а аудитори любили трійки. Двоє слідкуватимуть за одним. Кожна пара слідкуватиме за кожним одним іншим.
Вони не довіряють самі собі, мовив один із голосів у неї в голові. Втрутився інший голос: «Це ми, ми не довіряємо самі собі». І вона подумала: «О, так. Ми, а не вони. Я мушу пам’ятати, що я — це ми».
Один аудитор мовив, Чому немає прогресу?
Кутики її вуст знову опустилися вниз.
— Були невеличкі проблеми, пов’язані з точністю й налаштуванням, — пояснила леді Л女жон. Вона зауважила, що її руки почали легенько терти одна одну, і не могла зрозуміти, чому. Вона не давала їм такої вказівки.
Аудиторам ніколи не була потрібна мова жестів, тож вони її й не розуміли.
Один мовив, Яка природа цих…?
Але інший один мовив, Чому ви мешкаєте в цій будівлі? У його голосі відчувався натяк на підозру.
— Тіло вимагає робити речі, які не можна робити на вулиці, — пояснила леді Л女жон, але тому, що вона вже знала дещо про Анк-Морпорк, додала: — принаймні на багатьох вулицях. Також, мені здається, що слуга годинникаря щось запідозрив. Я дозволила тілу підкоритися законам ґравітації, тому що воно так запроєктовано. І це властиво людській природі.
Один, і то був той самий один, мовив, А що означає це?
Він зауважив фарби і мольберт. Леді Л女жон відразу пошкодувала, що забула це сховати.
Один мовив, Ви створюєте образи пігментами?
— Так. На жаль, дуже невдало.
Один мовив, З якої причини?
— Хотіла зрозуміти, як це роблять люди.
Один мовив, Це просто: око отримує інформацію, рука застосовує пігмент.
— Я так і думала, але видається, що це набагато складніший процес…
Один, який порушив питання живопису, полинув до одного зі стільців і мовив, А це що таке?
— Це кіт. Прийшов сюди. І схоже, не хоче звідси йти.
Кіт, дикий рудий самець, смикнув щербатим вухом і зручніше згорнувся клубочком. Будь-яка істота, що вижила в анк-морпоркських провулках, з їх безпритульними болотяними драконами, псячими зграями і настирними агентами кушнірів, не вважала б за потрібне розплющувати бодай одне око заради якихось летючих нічних сорочок.
Один, який почав уже діяти на нерви леді Л女жон, мовив, А яка причина для його присутності?
— Він толерує компанію лю… подібних на людей, не вимагаючи нічого взамін, окрім їжі, води, прихистку і затишку, — відповіла леді Л女жон. — Це мене цікавить. Нашою метою є навчання, ось я й почала, як бачите, вчитися, — мала надію, що це прозвучить переконливіше для них, ніж для неї самої.
Один мовив, Коли будуть вирішені згадані вами проблеми з годинником?
— Скоро. Дуже скоро. Дуже.
Один, якого вже почала жахатися леді Л女жон, мовив, Нам цікаво, чи не навмисне ви якимось чином уповільнюєте роботу?
Леді Л女жон відчула поколювання на чолі. Чому таке відбувається?
— Ні. Чого б це я вповільнювала роботу? У цьому б не було жодної логіки!