Було легше рухатися, коли на землі не було снігу, треба було тільки уникати химерного опору, який чинили кущі й висока трава. Лу-Тзе прошкував попереду, маючи чудернацьки барвистий і нереальний вигляд на тлі побляклого ландшафту.
Вони проминули доступ до копалень ґномів, але не побачили нікого на поверхні. Лобсанґ був цьому радий. Статуї, що він їх бачив учора в селах, не були небіжчиками, він знав це, вони просто застигли в різних часових швидкостях.
Лу-Тзе заборонив йому наближатися до них, але йому це й не було потрібно. Однак відчувалося, ніби вони втручаються у щось, проминаючи ці живі статуї. Ще гірше було усвідомлювати, що вони таки рухалися, але дуже-дуже повільно…
Сонце ледве почало підніматися над обрієм, коли вони вже опинилися в тепліших лісах з узбічного боку гори. Ландшафт тут був не такий дикий. Це вже були радше гайочки, аніж дрімучі ліси. Прокладена звірями стежка, якою вони йшли, перетинала струмок у тому місці, де виднілися старі, але ще не зарослі травою сліди від возів.
Лобсанґ озирнувся, перейшовши вбрід потічок, і побачив, як вода поволі заливає сліди від його кроків, зберігаючи їхні обриси.
Його навчали розтинати час на засніжених полях високо в горах, як і решту послушників. Це робилося для того, щоб вони нічим собі не зашкодили, казали ченці, хоч ніхто так і не пояснив, чим саме вони могли собі зашкодити. І ось уперше Лобсанґ розтинав час за межами монастиря, на природі.
І це було чудово! Птахи зависли в повітрі. Ранкові джмелі застигли над напіврозкритими квітами. Світ нагадував кришталь, виготовлений із живих істот.
Лобсанґ пригальмував біля зграйки оленів, що скубали травичку, дивлячись, як найближче до нього око одного з оленів украй поволі поверталося, стежачи за хлопцем. Він бачив, як рухалася шкіра, коли м’язи під нею почали напружуватися, готуючи тварину до втечі…
— Час на перекур, — мовив Лу-Тзе.
Світ довкола Лобсанґа пришвидшився. Олень зник разом із чарами цієї миті.
— Який ще перекур? — буркнув Лобсанґ. Він був роздратований. Тихий і вповільнений світ був гарною потіхою.
— Ти колись бував на Останньому континенті?
— Ні. Але звідти родом бармен із «Виноградного грона».
Лу-Тзе запалив свою тонесеньку цигарку.
— Це нічого не означає, — зронив він. — Усі бармени звідти. Дивна країна. З потужним джерелом часу посередині, що дуже зручно. Усе там переплутане — час і простір. Мабуть, через те пиво. Але там гарно, що не кажи. А бачиш тепер оту країну знизу?
З одного боку галявини було стрімке урвище, де стриміли верхівки дерев, а далі простиралися латки полів, щільно затиснених поміж горами. Удалині виднілася ущелина, і Лобсанґу здалося, що він навіть бачить місток понад нею.
— Не дуже це подібне на країну, — заперечив він. — Радше якесь гірське село.
— Це відьомська країна, — пояснив Лу-Тзе. — І ми там позичимо мітлу. Найшвидший засіб, щоб дістатися до Анк-Морпорка. Єдиний транспортний засіб.
— А чи не означатиме це, е-е, втручання в історію? Тобто, мене вчили, що такі речі можна робити в гірських долинах, але тут у світі…
— Так, тут це категорично заборонено, — погодився Лу-Тзе. — Бо це є Втручанням в Історію. З відьмами, до речі, треба вважати. Деякі з них бувають вельми хитрі, — він побачив вираз Лобсанґового обличчя. — Слухай, для цього ж правила й існують, розумієш? Щоб добре подумати, перш ніж їх порушувати.
— Але ж…
Лу-Тзе зітхнув, відриваючи кінчик цигарки.
— За нами стежать, — попередив він.
Лобсанґ роззирнувся. Довкола були тільки дерева й комахи, що дзижчали в ранковому повітрі.
— Там угорі, — уточнив Лу-Тзе.
На обламаній під час якоїсь зимової бурі кроні сосни сидів крук. Вони дивилися на нього, а він на них.
— Кавк? — кавкнув він.
— Це звичайний крук, — сказав Лобсанґ. — Їх є повно в долині.
— Він стежив за нами, коли ми зупинилися.
— У горах скрізь є круки, Підмітальнику.
— І коли ми зустрілися з єті, — наполягав Лу-Тзе.
— Тоді все ясно. Звичайний збіг. Круки так швидко не літають.
— Можливо, це не простий крук, — стояв на своєму Лу-Тзе. — У всякому разі, це не гірський крук. А низинний. Гірські круки крячуть. Вони не кавкають. Чого він так зацікавився нами?
— Трохи… химерно думати, що за нами слідкує птах, — мовив Лобсанґ.
— Коли доживеш до мого віку, почнеш звертати увагу на те, що діється в небі, — сказав Лу-Тзе. Він стенув плечима й усміхнувся. — Почнеш журитися, чи то не стерв’ятники.
Вони розчинилися в часі і зникли.
Крук настовбурчив пір’я.
— Крячуть? — крякнув він. — От чорт.
Цок
Лобсанґ помацав під солом’яним карнизом хати і відчув долонею прутики захованої там поміж очеретом мітли.
— Ми ніби крадемо, — сказав він, коли Лу-Тзе допоміг йому спуститися на землю.
— Ні, зовсім ні, — заперечив підмітальник, беручи мітлу і розглядаючи, яка вона завдовжки. — І я скажу тобі, чому. Якщо ми все полагодимо, ми покладемо її на місце на зворотному шляху, і відьма навіть не помітить, що ми позичали мітлу… а якщо полагодити не вдасться, ну, тоді вона однак нічого не помітить. Чесно кажучи, ті відьми не надто опікуються своїми мітлами. Ось тільки глянь на ці прутики. Та я б навіть ставок нею не чистив! Ну, але гаразд… вертаємо годинниковий час, хлопче. Я б не наважився летіти на цій штукенції, розтинаючи його.
Він осідлав мітлу, вхопившись за її держак. Вона легенько піднялася вгору.
— Принаймні, непогана підвіска, — оцінив він. — Умощуйся зручніше ззаду. Тримайся міцно за мітлу і не забудь щільніше обгорнутися мантією. Вітерець може бути доволі потужний.
Лобсанґ сів на мітлу, і вона піднялася в повітря. Коли мітла сягнула нижніх гілок дерев довкола галявини, Лу-Тзе опинився на одному рівні з очиськами крука.
Той невдоволено заворушився й почав вертіти головою навсібіч, намагаючись уп’ястися в підмітальника обидвома очима.
— Мені от цікаво, будеш ти кавкати чи крякати, — звернувся Лу-Тзе немовби сам до себе.
— Кряк, — крякнув крук.
— Отже, ти не той крук, якого ми бачили з того боку гори.
— Я? Та ясно, що ні, — озвався крук. — Ми тут тільки крякаємо.
— Просто перевірив.
Мітла здійнялася вище й полинула понад деревами в Осердному напрямку.
Крук настовбурчив пір’я і закліпав очима.
— Чорт! — вилаявся він. Тоді почовгав деревом туди, де сидів Смерть Щурів.
— ПІ-ПІ?
— Чуєш, якщо ти хочеш, щоб я шпигував за ними, мусиш дістати мені книгу з орнітології, ясно? — буркнув Карк. — Рушаймо, бо я ніколи їх не наздожену.
Цок
Смерть знайшов Голода в новому ресторанчику в Ґеної. Той сидів самотньо в окремій кабінці й наминав качку з брудним рисом.
— О, — зронив Голод. — Це ти.
— ТАК. МАЄМО ВИРУШАТИ. ТИ МАВ ОТРИМАТИ МОЮ ВІСТКУ.
— Підсунь собі стілець, — просичав Голод. — Тут готують просто чудові сосиски з алігатора.
— Я СКАЗАВ, ЩО МАЄМО ВИРУШАТИ.
— Чого це?
Смерть сів на стільця й усе витлумачив. Голод слухав, не припиняючи їсти.
— Ясно, — сказав він урешті-решт. — Дякую, але я цього разу перечекаю.
— ПЕРЕЧЕКАЄШ? ТИ Ж ВЕРШНИК!
— Так, звичайно. Але що я там загубив?
— ЯПЕРЕПРОШУЮ?
— Та ж не очікується жодного голодомору, правда? Дефіциту харчів per se? По суті?
— НУ, НІ. ОЧЕВИДНО, ЩО ПО СУТІ НЕ ОЧІКУЄТЬСЯ, АЛЕ…
— То я, так би мовити, буду там просто для меблів? Ні, дуже дякую.
— ТИ ЗАВЖДИ ВИРУШАВ ІЗ НАМИ, — докірливо мовив Смерть.
Голод безтурботно помахав кісткою.
— Тоді були справжні апокаліпсиси, — зронив він, обсмоктуючи кістку. — А тепер виїденого яйця не варті.
— ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ ЦЕ КІНЕЦЬ СВІТУ.
Голод відсунув тарілку і розгорнув меню.