— Та ж є й інші світи, — мовив він. — Ти надто сентиментальний, Смерте. Я завжди це казав.
Смерть підвівся. Голода теж вигадали люди. Завжди були засухи й саранча, але щоб розпочалася справжня голодуха, а родючі землі обернулися в пустелі, потрібна була людська тупість і зажерливість. Голод був пихатий і зарозумілий.
— ВИБАЧ, — сказав Смерть, — ЩО ЗЛОВЖИВ ТВОЇМ ЧАСОМ.
І він самотньо вийшов на залюднену вулицю.
Цок
Мітла почала спуск до рівнин і загальмувала за кілька десятків метрів від землі.
— Ми на правильному шляху! — вигукнув Лу-Тзе, показуючи кудись уперед.
Лобсанґ побачив там унизу струнку дерев’яну вежу, обвішану якимись мудрованими ящиками. Удалині виднілася ще одна вежа, подібна у вранішньому тумані на зубочистку.
— Семафорні вежі! — крикнув Лу-Тзе. — Бачив їх колись?
— Лише в місті! — гукнув, перекрикуючи свист струменів повітря, Лобсанґ.
— Це Великий Шлях! — крикнув у відповідь підмітальник. — І так аж до самого міста, мов стріла. Нам треба просто летіти вздовж нього!
Лобсанґ міцніше вчепився за держак. Снігу внизу не було, немовби весна тут давно вже розпочалася. Тому йому здавалося великою несправедливістю, що повітря тут, попри те, що сонце мало б його розігріти, було крижане і впивалося холодом у його тіло завдяки вітру, що обвівав їх у польоті.
— Тут дуже холодно!
— Так! Чи я казав тобі про комбіновані підштанки подвійної в’язки?
— Так!
— Я маю зайву пару в торбі. Зможеш одягнути їх, коли зупинимося!
— Вашу власну пару?
— Так! Не найкращу, але гарно заштопану!
— Ні, дякую!
— Вони випрані!
— Лу-Тзе?
— Так?
— Чому не можна розтинати час, коли ми на цій штуці?
Вони вже давно проминули вежу. Наступна попереду нагадувала за розміром олівчик. Чорно-білі віконниці на ящиках мерехтіли під сонцем.
— А ти знаєш, що станеться, коли розітнути час на магічному транспортному засобі, що рухається зі швидкістю в понад сто кілометрів на годину?
— Ні!
— Я теж не знаю! І не маю бажання з’ясовувати!
Цок
Ігор відчинив двері, перш ніж у них постукали вдруге. Будь-який Ігор міг би, наприклад, наповнювати землею домовину в підвалі або налаштовувати на даху блискавковідвід, проте жоден відвідувач не повинен був стукати у двері двічі.
— Швітлішть, — пробурмотів він, схиляючи голову. Не демонструючи жодних емоцій, він подивився на шестеро постатей у неї за плечима.
— Ми прийшли перевірити, як просуваються справи, — повідомила леді Л女жон.
— А ці пані й панове, швітлішть?
— Мої партнери, — відповіла її світлість, також без жодних емоцій дивлячись на Ігоря.
— Прошу шаходити, якщо ваша лашка, а я подивлюшя, чи на мішці гошподар, — мовив Ігор, дотримуючись традиції, згідно з якою слуга ніколи не знає, чи є хтось удома, аж поки його господарі самі вирішать продемонструвати свою присутність.
Він штовхнув спиною двері до майстерні, а тоді прокрався нишком на кухню, де Джеремі безтурботно виливав з ложки у злив ліки.
— Ця жінка тут, — повідомив він, — і вона привела ш шобою юриштів.
Джеремі простягнув перед собою руку долонею вниз і критично її роздивився.
— Бачиш, Ігоре? — сказав він. — Ось ми вже наближаємося до завершення нашої чудової роботи, і я зберігаю цілковитий спокій. Моя рука така стабільна, що хоч бери й будинок на ній будуй.
— Юришти, шер, — повторив Ігор, ще старанніше наголошуючи на цьому слові.
— І що?
— У наш була купа грошей, — сказав Ігор з упевненістю чоловіка, який без зайвої реклами приховав у своєму саквояжі невеличку, але відчутну кількість золота.
— І ми закінчили роботу над годинником, — зронив Джеремі, ще й далі розглядаючи руку.
— Робота була майже шакінчена ще кілька днів тому, — похмуро уточнив Ігор. — Якби не швітлішть, ми ще пошавчора могли б шкориштатишя грошою.
— А коли буде наступна?
Ігор наморщив лоба і поляскав себе пару разів долонею по скроні.
— Нештабільні погодні умови наближаютьшя ш Ушбіччя, — повідомив він. — Важко щошь пообіцяти точно ш тією нешрошумілою погодою, як тут. У мене вдома доштатньо поштавити шалішний штовп, і гроша не примушує шебе довго чекати. То що мені робити ш тими юриштами?
— Запроси їх сюди, звичайно. Нам немає чого ховати.
— Ви впевнені, шер? — перепитав Ігор, чий саквояж було вже, фактично, важко підняти однією рукою.
— Зроби це, Ігоре, прошу тебе.
Джеремі пригладив своє волосся, а Ігор, буркочучи собі під ніс, зник у майстерні й повернувся з гостями.
— Леді Л女жон, шер. І ще якішь… люди, — представив їх Ігор.
— Гарно вас бачити, ваша світлість, — вишкірився осяйною посмішкою Джеремі. Він смутно пригадав щось прочитане колись. — Чи не представите мені ваших друзів?
Леді Л女жон нервово поглянула на нього. Ну, так… люди завжди хочуть знати імена. І знову він усміхається. Тоді стає так важко думати.
— Містере Джеремі, це мої… партнери, — сказала вона. — Містер Чорний. Містер Зелений. Міс Коричнева. Міс Біла. Міс… Жовта. І містер Синій.
Джеремі простягнув руку.
— Приємно вас зустріти, — сказав він.
Шість пар очей витріщилися, нічого не розуміючи, на його руку.
— Тут існує звичай стискати руки, — пояснила її світлість.
Аудитори всі як один простягли руки і стиснули їх у кулак.
— Руку іншої особи, — підказала її світлість. Вона подарувала Джеремі тонкогубу посмішку. — Вони іноземці, — пояснила вона.
І ще вона помітила паніку в їхніх очах, хоч самі вони цього й не усвідомили. Ми можемо порахувати, скільки атомів у цій кімнаті, і якого вони типу, думали вони. Як може статися, щоб ми тут чогось не зрозуміли?
Джеремі спромігся схопити одну затиснуту в кулак руку.
— То ви містер…?
Аудитор занепокоєно зиркнув на леді Л女жон.
— Містер Чорний, — прийшла на допомогу вона.
— Я так зрозумів, що ми були містер Чорний, — втрутився інший аудитор чоловічої на вигляд статі.
— Ні, ви містер Зелений.
— Ми воліємо, однак, бути містер Чорний. Ми старші, а чорний відтінок поважніший. Ми не бажаємо бути містером Зеленим.
— Тлумачення ваших імен, на мою думку, не таке важливе, — сказала леді Л女жон. Вона подарувала Джеремі ще одну усмішку. — Це мої бухгалтери, — додала вона, припускаючи, що це може виправдати більшість дивацтв, бо десь вона таке прочитала.
— Бачиш, Ігоре? — сказав Джеремі. — Це просто бухгалтери.
Ігор скривився. Якщо брати до уваги його багаж, бухгалтери можуть завдати ще більше прикрощів, аніж юристи.
— Ми могли б погодитися на Сірий, — запропонував містер Зелений.
— Одначе, ви містер Зелений. А ми містер Чорний. Це питання статусу.
— У такому випадку, — заявила міс Біла, — білий вищого статусу, ніж чорний. Чорний — це відсутність кольору.
— Зауваження слушне, — погодився містер Чорний. — Тому ми тепер будемо містер Білий. А ви будете міс Червона.
— Але ж ви попередньо визначили себе містером Чорним.
— Нова інформація свідчить про зміну точки зору. Це аж ніяк не свідчить про помилковість попередньої точки зору.
Ось і почалося, подумала леді Л女жон. У тій темряві, якої не можуть бачити очі, Всесвіт розколюється навпіл, і ви вже живете в тій половині, що ховається за вашими очима. Варто вам отримати тіло, і ви отримуєте власне «я».
Я бачила, як помирають галактики. Спостерігала за танцем атомів. Та поки я не здобула темряву за очима, я не розуміла різниці між смертю і танцем. І ми помилялися. Якщо налити воду в глечик, вона приймає форму глечика, але це вже більше не та ж сама вода. Ще годину тому вони навіть не уявляли, що матимуть імена, а тепер сперечаються щодо них…