— Щоб дуже, то ні, — вигукнув у відповідь Лу-Тзе. — Тримайся, зараз я спробую щось…
Мітла задерлася вгору, але й далі рухалася в тому самому керунку. Її прутики занурилася в капусту.
Поле було широке, тому поступово вдалося загальмувати політ, залишивши позаду борозну з характерним запахом розчавленого капустяного листя.
— Як добре ти розтинаєш час? — запитав підмітальник, вибираючись з-поміж понищених качанів.
— Доволі добре… — пробурмотів Лобсанґ.
— То починай мерщій!
Лу-Тзе помчав у бік міста, розчиняючись у синяві. Лобсанґ наздогнав його за якихось сто метрів, але підмітальник і далі розчинявся, дедалі тонше й тонше розтинаючи час. Його учень заскрипів зубами й понісся слідом, напружуючи всі м’язи.
Старий, можливо, й шахрує, коли йдеться про двобої, але тут усе було без жартів. Світ змінився з синього на індиговий, а тоді на чорнильну неприродну пітьму, подібну на тінь від затемнення.
Це був глибинний час. Він знав, що тут не можна залишатися надовго. Навіть, якби пощастило витримати мертвотний холод, деякі частини тіла були просто непристосовані для цього. А ще, якщо задалеко зануритися вглиб, можна померти, зашвидко випірнувши звідти…
Він, звісно, цього не бачив, жоден учень такого не бачив, але в класі висіли доволі недвозначні зображення. Життя людини могло стати страшенно, нестерпно болючим, якби його кров почала рухатися крізь час швидше за кістки. І воно б тоді довго не протривало.
— Я не можу… в такому темпі… — захекано зронив він, біжучи за Лу-Тзе у фіолетовому присмерку.
— Можеш, — відрізав підмітальник. — Адже ти спритний, так?
— Мене не… готували… до цього!
Місто наближалося.
— Нікого не готують до цього! — прохрипів Лу-Тзе. — Ти просто робиш це і з’ясовуєш, що здатний до такого!
— А що стається, коли з’ясуєш, що нездатний? — запитав Лобсанґ. Він відчув тепер деяку полегкість. Йому вже не здавалося, ніби його власна шкіра намагається відлущитися від нього.
— Мертві нічого не з’ясовують, — відповів Лу-Тзе. Він озирнувся на учня, і його зловісна усмішка сяйнула в тінях викривленою жовтозубою дугою. — Усе второпав?
— Я… я намагаюся…
— Чудово! Ну, а тепер, коли ми вже розігрілися…
Нажаханий Лобсанґ побачив, як підмітальник розчинився в темряві.
Він закликав на допомогу всі свої приховані резерви, яких, він знав, у нього вже й не залишилося. Криком наказав своїй печінці залишатися в тілі, подумав, що його мізки зараз луснуть, і кинувся з головою у вир.
Постать Лу-Тзе посвітлішала, коли Лобсанґ наздогнав його в часі.
— Ще тут? Останнє зусилля, хлопче!
— Я не можу!
— Ще й як можеш, чорт забирай!
Лобсанґ ковтнув морозного повітря й пірнув ще далі…
…туди, де світло зненацька набрало спокійного блакитного відтінку, а Лу-Тзе легенько дріботів поміж застиглими возами й нерухомими людьми довкола міської брами.
— Бачиш? Нічого складного, — сказав підмітальник. — Просто триматися свого, ось і все. Спокійно й наполегливо.
Це нагадувало ходіння по канату. Усе нормально, якщо не замислюватися, де ти.
— Але в усіх манускриптах написано, що після синяви, фіолету й чорноти вдаряєшся об Стіну, — мовив Лобсанґ.
— Ох, ці манускрипти, — озвався Лу-Тзе, але на цьому й зупинився, немовби все і так можна було зрозуміти з тону його голосу. — Це долина Циммермана, хлопче. Варто знати, що вона саме тут. Абат казав, що це якось пов’язано з… як воно?… Ага, з граничними умовами. Щось типу… піни на гребні хвилі під час припливу. Ми на самому краю, хлопче!
— Але я можу легко дихати!
— Ага. Так не мало би бути. Але рухайся, щоб не витратити весь запас повітря довкола тіла. Старий добрий Циммерман, скажи? Він був одним із найкращих. І він припускав, що має бути ще одне заглиблення, ще ближче до Стіни.
— А він його знайшов?
— Не думаю.
— Чому?
— Бо бачив, що з нього залишилося після вибуху. Але не журись! Ти можеш тут і далі легко розтинати час. Не мусиш про це думати. Є інші речі, про які треба думати! Слідкуй за тими хмарами!
Лобсанґ подивився вгору. Навіть у цьому блакитно-синьому ландшафті хмари над містом були зловісними.
— Це те, що сталося тоді в Убервальді, — нагадав Лу-Тзе. — Годиннику потрібна потужна енергія. Гроза прийшла нізвідки.
— Але ж місто величезне! Як ми знайдемо тут годинник?
— Спочатку нам треба рушити до центру, — сказав Лу-Тзе.
— Чому?
— Бо якщо пощастить, нам тоді не доведеться задалеко бігти, коли вдарить блискавка.
— Підмітальнику, ніхто не зможе випередити блискавку!
Лу-Тзе обернувся і схопив Лобсанґа за мантію, підтягнувши його ближче до себе.
— Тоді скажи мені, куди бігти, спритний хлопчику! — крикнув він. — Ти сам ціни собі не знаєш, цього і третім оком не уздріти! Жоден учень не був би здатний знайти долину Циммермана! На це йдуть сотні років підготовки! І ніхто не зміг би примусити веретена витанцьовувати під його дудку першого ж разу, коли він їх побачив! Думаєш, я ідіот, так? Сирітка, дивна сила… хто ти такий, до біса? Мандала тебе впізнала! Я звичайна смертна людина, але я знаю, що буду проклятий, якщо дозволю світові вдруге зруйнуватися! Тому допоможи мені! Хай там що в тобі є, воно мені потрібне зараз! Використай це!
Він відпустив Лобсанґа і відступив на крок. На його лисій голові пульсувала жилка.
— Але ж я не знаю, що я можу зробити для…
— То з’ясуй, що ти можеш зробити!
Цок
Протокол. Правила. Прецедент. Принципи, згідно з якими все робиться. Саме так ми чинили завжди, подумала леді Л女жон. Це і це повинно керуватися тим. У цьому завжди полягала наша сила. Цікаво, чи не може це бути й нашою слабкістю?
Якби можна було вбивати поглядами, доктор Гопкінс був би вже розмазаний по стіні. Аудитори пильнували за кожним його рухом, наче коти, що побачили мишу нової породи.
Леді Л女жон утілилася набагато раніше за інших. Час міняє тіло, особливо, якщо раніше в тебе його ніколи не було.
Тепер вона б не дивилася на доктора, марно лютуючи. Вона б так його відгамселила, що той і піднятися не зміг би. Що було б людянішим учинком?
Вона дещо здивовано усвідомила, що це була суто людська думка.
Але інші шестеро були ще зовсім зелені, молоко на губах не обсохло. Вони ще не збагнули усього рівня лукавства, необхідного людській особі для виживання. А ще їм було непросто мислити, опинившись у маленькому темному світі за їхніми очима. Аудитори зазвичай приймали рішення, що були узгоджені з тисячами, мільйонами інших аудиторів.
Однак рано чи пізно вони навчаться мислити самостійно. Це може тривати якийсь час, адже спочатку вони намагатимуться вчитися один від одного.
Тим часом вони з великою підозрою дивилися на Ігореву тацю з чаєм.
— Чаювання передбачене протоколом, — нагадала леді Л女жон. — Я наполягаю на цьому.
— Це правда? — гаркнув містер Білий доктору Гопкінсу.
— О, так, — підтвердив доктор. — І зазвичай з імбирним тістечком, — додав він з надією.
— Імбирним тістечком, — повторив за ним містер Білий. — Тістечком червоно-коричневого забарвлення?
— Так, шер, — відповів Ігор. Він показав на тарілку, що стояла на таці.
— Я б хотіла спробувати імбирне тістечко, — зголосилася міс Червона.
О, так, подумала леді Л女жон, спробуй, будь ласка, імбирні тістечка.
— Ми не їмо і не п’ємо! — відрізав містер Білий. Він з великою підозрою подивився на леді Л女жон. — Це може спровокувати хибні способи мислення.
— Але таким є звичай, — заперечила леді Л女жон. — Ігнорування протоколу привертає увагу.
Містер Білий завагався. Але він швидко знайшов вихід.