Він замахнувся. Удар вийшов незграбний, а людська шия виявилася набагато міцнішою, ніж усім здається, проте шия міс Коричневої вибухла кольоровими порошинками, і аудиторка впала.
Містер Білий обвів поглядом найближчих до нього аудиторів, і всі вони відсахнулися.
— Чи ще хтось волів би випробувати цей експеримент? — запитав він.
Усі хором квапливо відмовилися.
— Добре, — сказав містер Білий. — Ми вже багато чому навчилися!
— Він відрубав їй голову!
— Не кричи! І не вистромлюй власну голову! — просичала Сюзен.
— Але ж він…
— Гадаю, вона знає! Та й не вона, а воно. І він теж воно.
— Що відбувається?
Сюзен відступила в тінь.
— Я не… цілком упевнена, — мовила вона, — але гадаю, що вони спробували зробити собі людські тіла. Вийшли цілком пристойні копії. А тепер… вони починають поводитися, як люди.
— Ви називаєте оце людським поводженням?
Сюзен зміряла Лобсанґа сумним поглядом.
— Ти, мабуть, не часто буваєш серед людей, ні? Мій дідусь каже, що коли розумна істота приймає людську подобу, вона починає думати як людина. Форма визначає суть.
— То це були дії розумної істоти? — здивувався Лобсанґ, який ще й досі не міг відійти від шоку.
— Ти не тільки не буваєш серед людей, але й історію не читаєш, — похмуро ствердила Сюзен. — Тобі відоме прокляття перевертня?
— Хіба недостатнє прокляття просто бути перевертнем?
— Вони так не думають. Але якщо занадто довго перебувають у вовчій шкурі, то так і залишаються вовками, — сказала Сюзен. — Вовча подоба дуже… потужна, розумієш? І хоч розум залишається людським, вовча суть пролазить носом, вухами, лапами. Про відьом знаєш?
— Ми, е-е, вкрали в однієї з них мітлу, щоб дістатися сюди, — зізнався Лобсанґ.
— Справді? То вам тоді ще пощастило, що настав кінець світу, — вишкірилася Сюзен. — Так ось, деякі з найкращих відьом володіють певним трюком, який вони називають Запозиченням. Вони проникають у розум тварини. Дуже корисна річ. Але важливо знати, коли треба забратися геть. Якщо занадто довго бути качкою, можна так і залишитися нею. Тямущою, можливо, качкою, з деякими дивними спогадами, та все ж таки качкою.
— Поетові Гогі колись наснилося, ніби він став метеликом, а коли він прокинувся, то прорік: «Я чоловік, якому приснилося, що він метелик, чи я метелик, якому сниться, що він чоловік?», — спробував підтримати розмову Лобсанґ.
— Справді? — жваво озвалася Сюзен. — І ким він виявився?
— Що? Ну… хто його зна?
— А як він писав свої вірші? — запитала Сюзен.
— Пензликом, звичайно.
— І він не пурхав скрізь, залишаючи в повітрі насичені інформацією візерунки або відкладаючи яєчка на капустяному листі?
— Ніхто такого не згадував.
— Тоді, ймовірно, він був чоловіком, — сказала Сюзен. — Цікавий приклад, але він нам не дуже допомагає. Хіба що припустити, що аудиторам сниться, ніби вони люди, і цей сон реальний. А ще їм бракує уяви. Як моєму дідусеві, до речі. Вони можуть зробити досконалу копію будь-чого в світі, але не здатні створити щось нове. Тому, на мою думку, вони зараз починають з’ясовувати, що означає насправді бути людиною.
— І що ж це означає?
— А те, що значно менше себе контролюєш, ніж тобі здається, — вона знову обережно придивилася до натовпу на площі. — Чи тобі щось відомо про особу, яка змайструвала годинник?
— Мені? Ні. Не дуже…
— А як ти тоді знайшов це місце?
— Лу-Тзе припустив, що годинник мають робити тут.
— Справді? Непоганий здогад. Ви навіть знайшли потрібний будинок.
— Я, е-е, це я знайшов будинок. Я, е-е, знав, що він там, де маю бути я. Звучить по-дурному?
— О, так. Дзвенять дзвіночки і щебечуть синички. Хоча, можливо, так воно й було. Ось і я також завжди знаю, де маю бути. А зараз де б ти мав бути?
— Хвилиночку, — сказав Лобсанґ. — А ви хто така? Зупинився час, світ віддано на поталу… казкам і почварам, а тут собі походжає шкільна вчителька?
— З такою найнадійніше, — зронила Сюзен. — Ми не полюбляємо дурниць. Та й я вже казала тобі. Я успадкувала певні таланти.
— Типу існування поза часом?
— Це один із них.
— Дивний талант для вчительки!
— Але придається для виставлення оцінок, — спокійно зазначила Сюзен.
— А ви хоч людина?
— Ха! Так само, як і ти. Хоч не стану заперечувати, що ховаю парочку скелетів у родинній шафі.
Вона це сказала якимось двозначним тоном…
— Це ж не був звичайний фразеологізм? — відверто запитав Лобсанґ.
— Ні, не був, — погодилася Сюзен. — А ця штука в тебе на спині. Що станеться, коли вона перестане вертітися?
— Мені тоді забракне часу.
— Ага. Отже, той факт, що вона вповільнилася і зупинилася, коли аудитор хизувався своїм володінням сокирою, не відіграє значної ролі?
— Вона не крутиться? — запанікувавши, Лобсанґ спробував сягнути власної спини, перекрутившись у результаті дзиґою.
— Бачу, в тебе є також приховані таланти, — вишкірилася Сюзен, притулившись до стіни.
— Будь ласка! Накрутіть мене знову!
— Гаразд! Ти є…
— Це й першого разу зовсім не було смішно!
— Це правда, в мене немає доброго почуття гумору.
Вона схопила його за руки, коли він намагався дістати ремені веретена.
— Тобі це не потрібно, розумієш? — наполягла вона. — Це просто мертвий вантаж! Повір мені! І не здавайся! Ти твориш власний час! І не питай, як саме.
Він нажахано подивився на неї.
— Що відбувається?
— Усе гаразд, усе гаразд, — якомога терпляче вимовила Сюзен. — Ці речі завжди спочатку шокують. Коли це сталося зі мною, нікого поруч не було, тож вважай, що тобі ще пощастило.
— А що сталося з вами?
— Я з’ясувала, ким був мій дідусь. І не питай мене. А тепер зосередься. Де ти мав би бути?
— Е-е, е-е… — Лобсанґ роззирнувся. — Е-е… десь там, я гадаю.
— Не хочу навіть питати, звідки ти це знаєш, — мовила Сюзен. — Тим паче, що це в протилежний бік від тієї юрби.
Вона усміхнулася.
— Будь оптимістом, — додала вона. — Ми молоді, у нас ще море часу попереду… — вона закинула на плече гайковий ключ. — Ходімо відірвемося.
Якби ще існувала така річ, як час, то лише через пару хвилин після того, як пішли Сюзен і Лобсанґ, до майстерні з бундючним виглядом забрела низесенька, сантиметрів п’ятнадцять заввишки, постать у накидці. Услід за нею залетів крук, який всівся на дверях і з великою підозрою почав розглядати сяючий годинник.
— Мені він видається небезпечним, — сказав він.
— ПІ-ПІ? — озвався Смерть Щурів, наближаючись до годинника.
— Ні, не намагайся корчити з себе героя, — застеріг Карк.
Щур підійшов ще ближче, подивився на годинник з виразом «що-більші-такі-штуки-то-гучніше-падають», а тоді щосили вдарив його косою.
Або принаймні спробував це зробити. Щось зблиснуло, коли лезо торкнулося годинника. На якусь мить Смерть Щурів став чорно-білим невиразним кільцем довкола нього, а тоді щез.
— Казав тобі, — озвався крук, чистячи собі пір’я. — Можу битися об заклад, що ти зараз почуваєш себе містером Дурком, правда?
— …а тоді я подумав, чи є якась робота, де можуть придатися мої таланти? — сказав Ронні. — Час для мене лише ще один напрямок. І тоді я подумав, що всім потрібне свіже молочко, так? І всі воліли б, щоб його доставляли зранку.
— Краще, звісно, ніж мити вікна, — погодився Лу-Тзе.
— Я за це взявся лише після того, як їх винайшли, — повідомив Ронні. — Перед тим я працював садівником. Додати ще прогірклого масельця яка?
— Будьте ласкаві, — подякував Лу-Тзе, простягаючи чашку.
Лу-Тзе було вісімсот років, ось чому він вирішив перепочити. Який-небудь герой на його місці зірвався б на ноги, метнувся б у принишкле місто, а тоді…