Отож-бо й воно. А тоді герой почав би думати, що ж йому робити далі. Вісімсотрічний життєвий досвід навчив Лу-Тзе, що все, що стається, залишається сталим. Воно може залишатися сталим в іншій системі координат, якщо вже бути абсолютно точним, але його не можна зробити не-сталим, таким, що не сталося. Годинник пробив, і час зупинився. Пізніше знайдеться якесь вирішення. А тим часом, горнятко чаю й розмова з його безтурботним рятівником може тільки прискорити настання цього моменту. Адже, зрештою, Ронні не був звичайним пересічним молочарем.
Лу-Тзе давно вже дотримувався думки, що нічого не стається безпричинно, за винятком хіба що футболу.
— У вас тут усе справжнє, Ронні, — похвалив він, роблячи ковточок. — Бо тим маслом, яке нам підсовують тепер, навіть воза не змастиш.
— Це все порода, — пояснив Ронні. — Я дістаю це від високогірних стад, що паслися шістсот років тому.
— Будьмо, — підняв угору чашку Лу-Тзе. — Але кумедно трохи. Маю на увазі, якщо сказати людям, що спочатку було п’ять Вершників Апокаліпсису, а тоді один їх залишив і став молочарем, це викликало б здивування. Усі б питали, чому ви…
На якусь мить у Ронні спалахнули сріблом очі.
— Творчі розходження, — прохрипів він. — Егоїзм, самозакоханість. Дехто може сказати… Але ні, не хочу про це говорити. Бажаю їм усього найкращого, звісно, нехай щастить.
— Звичайно, — погодився Лу-Тзе з непроникним виразом обличчя.
— І я з великим інтересом слідкував за їхніми кар’єрами.
— Не сумніваюся.
— А знаєте, що згадку про мене видалили навіть із офіційної історії? — запитав Ронні. Він підняв долоню, і в ній з’явилася книга. На вигляд новесенька.
— Це було раніше, — повідомив він з кислою міною. — Книга Ома, пророцтва Тобруна. Зустрічали його колись? Такий високий, бородатий, з тенденцією безпричинно хихотіти?
— Це ще переді мною, Ронні.
Ронні подав йому книжку.
— Перше видання. Гляньте-но другий розділ, сьому строфу, — порадив він.
І Лу-Тзе прочитав: «І Ангел у білих шатах розгорнув Залізну книгу, і з’явився п’ятий вершник у колісниці з палаючого льоду, і було ламання законів і розривання угод, і юрба заволала: «О, Господи, для нас настало лихо!».
— Це був я, — гордо прорік Ронні.
Лу-Тзе перевів погляд на восьму строфу: «І я побачив немовби кроликів, різнокольорових і в основному з картатими візерунками, що кружляли і вертілися, і лунали звуки якихось великих солодкаво-сиропних речей».
— Цієї строфи вже не було в наступному виданні, — сказав Ронні. — Дуже схильний до всіляких візій, старушок Тобрун. Отці-засновники омніянізму могли брати й перемішувати все, що забажали. У ті дні, звичайно, все було в новинку. Смерть був Смертю, звичайно, але решта були насправді лише Місцевим Неврожаєм, Мордобоєм і Вітрянкою.
— А ви?.. — наважився спитати Лу-Тзе.
— Публіка вже більше не цікавилася мною, — пояснив Ронні. — Принаймні так мені сказали. У ті дні ми виступали лише перед дуже маленькими аудиторіями. Якесь там нашестя сарани, пересохлий ставок у якогось племені, вибух вулкану… Ми задовольнялися будь-якими нагодами виступити. І для п’ятьох забракло місця, — він шморгнув. — Так мені сказали.
Лу-Тзе відставив чашку.
— Що ж, Ронні, було дуже приємно побалакати з вами, але час… час, як бачите, не поспішає.
— Ага. Чув про це. На вулицях панує Закон, — у Ронні знову спалахнули очі.
— Закон?
— Дгланґ. Аудитори. Знову збудували скляний годинник.
— Ви це знаєте?
— Послухайте, нехай я не належу до Грізної Четвірки, але мої очі й вуха завжди відкриті, — сказав Ронні.
— Але ж це кінець світу!
— Ні, не кінець, — спокійно заперечив Ронні. — Усе й далі на місці.
— Але нікуди не рухається!
— Ну, це вже не мої проблеми, — зронив Ронні. — Я працюю з молочком і молочними продуктами.
Лу-Тзе озирнув сяючу чистотою молочарню, лискучі пляшки й маслоробки. Чудова робота для позачасової особи. Молоко буде завжди свіжим.
Він знову подивився на пляшки, і в його голові промайнула мимовільна думка.
Вершники мали людську подобу, а люди марнославні. Уміння скористатися людською марнославністю само по собі було різновидом бойового мистецтва, а Лу-Тзе вже здавна вдосконалював себе у володінні ним.
— Можу закластися, що я знаю, хто ви такий, — заявив він. — І можу вирахувати ваше справжнє ім’я.
— Ха. Ніколи в житті, ченцю, — відрізав Ронні.
— Я не чернець, а простий підмітальник, — спокійно уточнив Лу-Тзе. — Лише підмітальник. Ви їх назвали Законом, Ронні. Бо ж має бути закон, правильно? Вони встановлюють правила, Ронні. А вам же потрібні правила, хіба не так?
— Я працюю з молочком і молочними продуктами, — повторив Ронні, але його око сіпнулося. — І з яєчками за домовленістю. Це добрий і стабільний бізнес. Я думаю про те, щоб залучити більше працівників до крамнички.
— Навіщо? — здивувався Лу-Тзе. — Вони ж не матимуть, що робити.
— І ще треба розширити асортимент сирів, — провадив Ронні, не дивлячись на підмітальника. — Попит на сири зростає. І ще я думав завести семафорну адресу, люди зможуть присилати замовлення, буде великий попит.
— Всі правила перемогли, Ронні. Нічого більше не рухається. Немає нічого непередбаченого, бо нічого не відбувається.
Ронні сидів, дивлячись у порожнечу.
— Я бачу, Ронні, що ви знайшли свою нішу, — заспокійливо мовив Лу-Тзе. — І у вас тут усе, як з голочки, хто б у цьому сумнівався. Я припускаю, що решта хлопців були б насправді раді знати, що у вас тут усе прекрасно. Лише одна річ, е-е… Чому ви мене врятували?
— Що? Ну, це був мій благочестивий обов’язок…
— Ви П’ятий вершник, містере Соаче. Благочестивий обов’язок? — хоча, подумав Лу-Тзе, ви дуже довго були в людській подобі. Ви хочете, щоб я це вирахував… Ви цього хочете. Тисячі років отакого життя. Воно примусило вас ховатися, мов равлик, у своїй шкаралупі. Ви буде постійно чинити мені опір, але ви хочете, щоб я витягнув із вас ваше ім’я.
У Ронні спалахнули очі.
— Я опікуюся собі подібними, Підмітальнику.
— І я один із таких?
— У вас є… певні вартісні риси.
Вони дивилися один на одного.
— Я відведу вас туди, де і знайшов, — сказав Ронні Соак. — Це все. Бо тих інших речей я більше не практикую.
Аудитор лежав горілиць із роззявленим ротом. Вряди-годи він видобував із себе слабенькі звуки, подібні на комашиний писк.
— Спробуй ще раз, містере…
— Темний Авокадо, містере Білий.
— Це справжній колір?
— Так, містере Білий! — ствердив містер Темний Авокадо, хоч сам не був у цьому певний.
— Спробуй тоді ще раз, містере Темний Авокадо.
Вкрай неохоче містер Темний Авокадо простягнув руку до рота постаті, що лежала горілиць. Коли його пальці були вже за кілька сантиметрів від губ, ліва рука постаті явно з власного бажання метнулася і міцно стисла ці пальці. Було чутно, як тріснули кості.
— Я відчуваю неймовірний біль, містере Білий.
— Що там у роті, містере Темний Авокадо?
— Схоже, що це зварений і виброджений зерновий продукт, містере Білий. Неймовірний біль не вщухає.
— Харчовий продукт?
— Так, містере Білий. Відчуття болю доволі відчутне в цей момент.
— Хіба я не видав наказ про заборону будь-якого їдження, пиття або інших непотрібних експериментів з сенсорним апаратом?
— Видали, містере Білий. Відчуття неймовірного болю, про яке я вже згадував раніше, стає просто нестерпним. Що мені тепер робити?
Поняття «наказів» було для аудиторів ще однією новою і незнайомою концепцією. Вони звикли до колегіальних рішень, які приймалися лише тоді, коли вичерпувалися всі можливі варіанти уникнення будь-яких дій стосовно певного питання. Рішення, ухвалені всіма, були рішеннями, ухвалені ніким зокрема, що, відповідно, виключало будь-яку можливість звинувачень.