Але тіла розуміли накази. Це явно було тим, що робило людей людьми, а отже, аудитори погодилися з цим явищем, прагнучи його дослідити. Та й вибору, якщо на те пішло, в них не було. Їх опановували різноманітні відчуття, коли їм давав розпорядження чоловік з холодною зброєю в руках.
Просто дивовижно, наскільки плинно імпульс консультуватися й дискутувати трансформувався в настирне бажання робити те, чого вимагає зброя.
— Ти можеш переконати його відпустити твою руку?
— Здається, він непритомний, містере Білий. Його очі налиті кров’ю. Він продукує ледь чутні звуки, подібні на зітхання. Але його тіло, схоже, рішуче налаштоване не віддавати хліб. Чи не міг би я знову наголосити на питанні нестерпного болю?
Містер Білий підкликав жестом двох інших аудиторів. Доклавши значних зусиль, вони спромоглися вивільнити з мертвої хватки пальці містера Темного Авокадо.
— Нам буде потрібно глибше вивчити це явище, — зазначив містер Білий. — Віровідступниця про це згадувала. Містере Темний Авокадо?
— Так, містере Білий?
— Чи відчуття болю зберігаються?
— Я відчуваю, що моя рука гаряча й холодна водночас, містере Білий.
— Як дивно, — зронив містер Білий. — Я бачу, що нам треба буде ретельніше дослідити біль, — містер Темний Авокадо відчув, як маленький голосочок в нього на потилиці зарепетував від однієї думки про це, а містер Білий тим часом провадив: — Які ще є інші харчові продукти?
— Нам відомі назви трьох тисяч сімсот дев’ятнадцяти таких продуктів, — доповів містер Синьо-Фіолетовий, виходячи вперед. Він став експертом з таких питань, і це було ще однією новинкою для аудиторів. Раніше в них ніколи не було експертів. Те, що знав один, знали всі. Якщо ж один знав щось невідоме іншим, це робило його так званою особистістю. Особистості могли помирати. Але це також наділяло їх силою й вартісністю, а це означало, що їм було не так уже й легко й померти. Тут було над чим поміркувати і, подібно до деяких інших аудиторів, його обличчя вже опанувало цілу низку всіляких посіпувань і посмикувань, реагуючи на намагання його розуму впоратися з усіма думками.
— Назви один із них, — звелів містер Білий.
— Сир, — спритно відповів містер Синьо-Фіолетовий. — Скислий продукт лактації великої рогатої худоби.
— Ми знайдемо трохи сиру, — сказав містер Білий.
Їх проминули троє аудиторів.
Сюзен визирнула з дверей.
— Ти певний, що ми на правильному шляху? — запитала вона. — Ми залишаємо центр міста.
— Це шлях, яким я маю йти, — відповів Лобсанґ.
— Гаразд, але мені не подобаються ці вузенькі вулички. Я не люблю ховатися. Я не з тих, що постійно ховаються.
— Так, я це помітив.
— Що там попереду?
— Задня стіна Королівського музею мистецтв. З другого боку там Брод-Вей, — сказав Лобсанґ. — Цим шляхом нам треба йти.
— Для чоловіка з гір ти добре тут орієнтуєшся.
— Я тут виріс. Знаю також п’ять різних способів проникнути в музей. Я був раніше злодієм.
— А я колись могла проходити крізь стіни, — сказала Сюзен. — Не думаю, що зможу це зробити, коли зупинився час. Якимось чином я ніби втратила цей дар.
— А ви справді могли пройти крізь суцільну стіну?
— Так. Це родинна традиція, — озвалася Сюзен. — Ходімо, пройдемо крізь музей. Там принаймні навіть у найкращі часи мало кого побачиш.
Короля в Анк-Морпорку не було вже багато століть, але палаци збереглися. Місто може обійтися без короля, але от просторими залами з високими гарними стінами воно може користатися ще багато років після того, як монархія залишиться тільки у спогадах, а саму будівлю перейменують на Виставку досягнень народного господарства.
Крім того, хоч останній міський король і не був зображений на полотні олійними фарбами, — враховуючи, особливо, той факт, що він був обезголовлений, після чого ніхто не має найкращого вигляду, навіть курдупель-король, — усі погоджувалися, що він зібрав доволі гарну колекцію мистецьких творів. Навіть міські простолюдини захоплювалися такими роботами, як «Три великі рожеві жінки і шматочок марлі» Караваті або «Чоловік з великим фіговим листком» Мове, а крім того, місто з такою древньою історією, як Анк-Морпорк, накопичило безліч усілякого мистецького сміття, і щоб не захаращувати вулиці, потребувало якогось громадського горища, де все це можна було зберігати. І ось таким чином вистачило лише пари кілометрів плюшевого червоного канату і кількох літніх чоловіків в уніформі, що скеровували відвідувачів до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі», для народження Королівського музею мистецтв.
Лобсанґ і Сюзен квапливо крокували мовчазними залами. Подібно до клубу «Фіджет», було важко зрозуміти, зупинився тут час чи ні. Його плин у будь-якому випадку був майже невідчутний. Ченці Ой-Донґу вважали це цінним ресурсом.
Сюзен зупинилася, побачивши величезну картину в золотій рамці, що займала цілу стіну довгого коридору, і тихо вимовила:
— О…
— Що це?
— «Битва під Ар-Ґашем» Бліца, — пояснила Сюзен.
Лобсанґ подивився на облуплену, брудну фарбу і жовтаво-коричневий лак. Збляклі кольори потьмяніли, утворивши десятки багнистих відтінків, але крізь них просвічувалося щось люте і зловісне.
— Це що, десь у Пеклі? — запитав він.
— Ні, це було древнє місто в Хапонії, тисячі років тому, — відповіла Сюзен. — Але Дідусь казав, що люди дійсно перетворили це в Пекло. Бліц збожеволів, малюючи цю картину.
— Е-е, але грозові хмари йому добре вдалися, — зронив Лобсанґ, ковтнувши слину. — Гарні, е-е, світлотіні…
— Подивися, хто з цих хмар з’являється, — підказала йому Сюзен.
Лобсанґ примружив очі, щоб краще побачити потріскані купчасті хмари і скам’янілу блискавку.
— О, так. Чотири вершники. Їх часто можна бачити в…
— Добре порахуй, — не дослухала його Сюзен.
Лобсанґ вирячив очі.
— Там двоє…
— Не будь дурним, там п’ят… — почала вона, а тоді простежила за його поглядом. Його зацікавило не мистецтво.
Двоє аудиторів квапливо віддалялися від них, прямуючи до Порцелянової кімнати.
— Вони від нас тікають! — вигукнув Лобсанґ.
Сюзен схопила його за руку.
— Не зовсім так, — заперечила вона. — Вони завжди радяться! Для цього їх має бути троє! І вони зараз повернуться, тому поспішаймо!
Вона смикнула його руку й заволокла хлопця до наступної галереї.
В дальньому кінці виднілися сірі постаті. Сюзен і Лобсанґ побігли далі повз запорошені гобелени до ще однієї величезної старовинної зали.
— О, боги, це ж зображення трьох величезних рожевих жінок лише з… — почав був Лобсанґ, пробігаючи повз картину.
— Не відволікайся, чуєш? Тут був коридор до головного входу! Це місце аж кишить аудиторами!
— Але ж це просто стара художня галерея! Тут для них нічого немає, що вони тут могли знайти?
Вони пригальмували на слизьких мармурових плитах. Широкі сходи вели вгору до наступного поверху.
— Ми тут опинимося в пастці, — застеріг Лобсанґ.
— Довкола є балкони, — мовила Сюзен. — Ходімо! — Вона поволокла його сходами вгору, а тоді крізь арку. Після чого зупинилася.
Галереї були заввишки в декілька поверхів. Відвідувачі могли дивитися з другого поверху вниз, на перший. І там унизу було видно вельми заклопотаних аудиторів.
— Що вони там роблять зараз, чорт забирай? — прошепотів Лобсанґ.
— Я думаю, — похмуро припустила Сюзен, — що вони поціновують Мистецтво.
Міс Мандаринова була роздратована. Її тіло ставило їй дивні вимоги, а довірена їй робота просувалася вкрай погано.
Рама, в якій раніше була картина сера Роберта Плювачки «Застряглий у річці фургон», стояла притулена до стіни перед нею.
Вона була порожня. Голе полотно лежало акуратно скручене поруч. Перед рамою, ретельно складені за розміром, височіли купки пігментів. Декілька десятків аудиторів розщеплювали їх на молекули, з яких вони складалися.