— Далі нічого? — запитала вона, проминаючи їх.
— Ні, міс Мандаринова. Поки що тільки відомі молекули й атоми, — відповів один аудитор, голос якого легенько тремтів.
— То, може, це пов’язано з пропорціями? Молекулярним балансом? Фундаментальною геометрією?
— Ми продовжуємо…
— Покваптеся!
Решта присутніх у галереї аудиторів, що діловито скупчилися перед тим, що колись було картиною і, фактично, й далі залишалося нею, оскільки в кімнаті досі були присутні всі її складники-молекули, підняли на мить голови, а тоді знову зосередилися на своїй роботі.
Міс Мандаринова ставала дедалі лютішою, бо ніяк не могла зрозуміти, що саме її розлючує. Однією з причин було, мабуть, те, що містер Білий, доручаючи їй це завдання, якось дивно на неї подивився. Для будь-якого аудитора було незвичним явищем, коли на нього дивилися — адже жодному аудитору майже ніколи не приходило в голову дивитися на іншого аудитора, бо всі аудитори мали однаковісінький вигляд — а ще для них була незвичною думка про те, що хтось може повідомити щось виразом свого обличчя. Або взагалі мати обличчя. Або мати тіло, що так дивно реагує на вираз чийогось обличчя, і яке в цьому випадку належало містеру Білому. Коли він на неї отак подивився, вона відчула несамовите бажання роздряпати йому мармизу.
Що було абсолютно без жодного сенсу. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно іншого аудитора. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно будь-чого. Жоден аудитор узагалі не повинен нічого відчувати.
Вона ж відчувала лють. Вони втратили стільки сил і можливостей. Було цілковитим безглуздям комунікувати рухами окремих ділянок шкіри, а щодо язика… Блєрк-к-к…
Наскільки їй було відомо, впродовж усього існування всесвіту жодному аудитору не довелося відчувати щось подібне до блєрк-к-к. А це жалюгідне тіло постійно давало нагоди для блєрк-к-к. Вона могла залишити його будь-якої миті, але… частина її самої не хотіла цього робити. Весь час було це жахливе бажання зачекати ще секундочку і ще.
А ще вона відчувала голод. І це також було без жодного сенсу. Шлунок був мішечком для перетравлювання їжі. Він не повинен був командувати. Аудитори могли чудово виживати, обмінюючись молекулами з навколишнім середовищем і використовуючи будь-яке місцеве джерело енергії. Це було фактом.
І от спробуйте переконати в цьому шлунок. Вона відчувала його. Він там сидів і бурчав. Від неї постійно чогось домагалися її внутрішні органи. Чому це… чому це… чому вони взагалі відтворили ті внутрішні органи? Блєрк-к-к.
З неї було вже досить. Вона хотіла… вона хотіла… вона хотіла самовиразитися, прокричавши якісь, якісь, якісь жахливі слова…
— Безлад! Веремія!
Решта аудиторів нажахано озирнулися.
Але цих слів було замало міс Мандариновій. Вони просто не мали тієї сили, як колись. Повинно було бути щось гірше. Ага, ось воно…
— Органи! — гаркнула вона, втішена, що знайшла нарешті потрібне слово. — На що це ви… органи, вилупили очі? — додала вона. — Мерщій до роботи!
— Вони все розбирають на частини, — прошепотів Лобсанґ.
— Типові аудитори, — пояснила Сюзен. — Гадають, що саме так можна все з’ясувати. Знаєш, я їх ненавиджу. Справді.
Лобсанґ зиркнув на неї скоса. Монастир не був одностатевим закладом. Тобто, він був таким, але офіційно ніколи таким не визнавався, просто думка про можливість перебування там жінок ніколи не виникала навіть у тих мізках, що мали здатність мислити в шістнадцяти вимірах.
А от у Гільдії злодіїв розуміли, що дівчата були принаймні не гірші за хлопців у всіх злодійських починаннях — наприклад, він завжди тепло згадував свою однокласницю Стефу, яка могла красти кишенькові гроші з задньої кишені і лазити по стінах краще за будь-якого найманого вбивцю. З дівчатами йому було цілком комфортно. Але Сюзен його лякала до смерті. Було таке враження, ніби якесь приховане місце в її нутрі аж вирувало від люті, яку вона зовсім не стримувала при вигляді аудиторів.
Він пригадав, як вона вдарила одного з них гайковим ключем. Вона тоді тільки ледь помітно й зосереджено нахмурилася, немовби впевнюючись, що виконала свою роботу належним чином.
— То ми йдемо? — відважився запитати він.
— Глянь-но на них, — мовби й не чула його Сюзен. — Тільки аудитор може розібрати картину на складники, щоб з’ясувати, що робить її мистецьким твором.
— Там ціла купа білого пороху, — сказав Лобсанґ.
— «Чоловік з великим фіговим листком», — недбало уточнила Сюзен, пильно приглядаючись до сірих постатей. — Вони й годинник розберуть, шукаючи, де в нього цок.
— А як ви знаєте, що це «Чоловік з великим фіговим листком»?
— Я просто пам’ятаю, де він стояв, тільки й того.
— Ви, е-е, цікавитесь мистецтвом? — ризикнув запитати Лобсанґ.
— Я знаю, чим я цікавлюся, — відповіла Сюзен, не відводячи погляду від заклопотаних сірих постатей. — Ось зараз мене найбільше цікавить, де взяти зброю.
— Нам краще звідси піти…
— Ці байстрюки влазять тобі в голову, якщо їх не зупинити, — сказала Сюзен, не рухаючись. — І починаєш раптом думати «Має бути закон», або «Зрештою, не я складаю правила», або…
— Я справді думаю, що нам краще забратися звідси, — обережно запропонував Лобсанґ. — І я так думаю, бо дехто з них уже піднімається сходами.
Вона рвучко повернула до нього голову.
— То чого ти тоді стоїш? — відрізала вона.
Вони забігли крізь ще одну арку до галереї з керамікою, озирнувшись лише тоді, коли сягнули найдальшого кінця. Їх переслідували троє аудиторів. Вони не бігли, але в їхніх синхронізованих кроках відчувалася якась жахлива невідворотність типу нікуди-ви-від-нас-не-дінетесь.
— Гаразд, біжимо сюди…
— Ні, нам треба сюди, — заперечив Лобсанґ.
— Це не той шлях, яким нам треба йти! — гаркнула Сюзен.
— Не той, але там є напис «Зброя й обладунки»!
— І що? Ти вмієш користуватися зброєю?
— Ні! — гордо заперечив Лобсанґ, а тоді збагнув, що вона могла це неправильно витлумачити. — Розумієте, мене вчили битися без…
— Можливо, там для мене знайдеться якийсь меч, — буркнула Сюзен й рішуче рушила далі.
Коли в галереї з’явилися аудитори, їх було вже більше, ніж троє. Сіра юрба зупинилася.
Сюзен знайшла собі меча, що був серед експонатів агатійської зброї. Він притупився від бездіяльності, але його лезо люто виблискувало.
— Біжимо далі? — запитав Лобсанґ.
— Ні. Вони нас легко впіймають. Не знаю, чи зможемо їх тут убити, але принаймні змусимо їх пошкодувати, якщо нам цього не вдасться. У тебе й далі немає зброї?
— Ні, бо, розумієте, мене вчили…
— Тоді не заважай мені, гаразд?
Аудитори наближалися вельми обережно, що здалося Лобсанґу дивним.
— То ми не можемо їх убити? — запитав Лобсанґ.
— Це залежить від того, наскільки живими вони дозволили собі бути.
— Але в них переляканий вигляд, — сказав він.
— Вони мають людські подоби, — пояснила, не обертаючись, Сюзен. — Людські тіла. Досконалі копії. Людські тіла впродовж багатьох тисяч років ніколи не бажали бути розтятими навпіл. І це сидить глибоко в їхній свідомості, ти так не гадаєш?
Аж ось аудитори почали їх оточувати. Звичайно, вони всі нападуть одночасно. Ніхто не захоче бути першим.
Троє спробували схопити Лобсанґа.
Йому подобалося битися в тренувальних додзьо. Усі, звичайно, мали захисні щитки, і ніхто насправді не збирався тебе вбивати, тож страху не було. Лобсанґу добре все вдавалося, бо він уміло розтинав час. Він завжди міг відчути додаткову грань. А коли її відчуваєш, не обов’язково навіть бути аж надто майстерним бійцем.