Але тут не було такої грані. І часу не було, щоб розітнути його.
Він вибрав суміш сна-фу, окідокі й усього, що могло придатися, адже вас чекає неминуча смерть, якщо ви поставитесь до реального бою як до тренування в додзьо. У будь-якому разі, ті сірі чоловіки не були справжніми суперниками. Вони просто намагалися схопити його в обійми. Таким могла дати відсіч і будь-яка бабуся.
Він віджбурнув двох і повернувся до третьої постаті, що пробувала схопити його за шию. Він вирвався від неї, замахнувся, було, для удару, але завагався.
— Ой, та бога ради! — пролунав голос.
Лезо меча Сюзен просвистіло повз обличчя Лобсанґа.
Прямо перед ним голова відлетіла від колишнього тіла, бризнувши не кров’ю, а барвистим порохом, що завис у повітрі. Тіло випарувалося, на дуже коротку мить промайнуло в повітрі постаттю в сірому балахоні і щезло.
Лобсанґ почув за спиною кілька глухих ударів, а тоді його за плече вхопила Сюзен.
— Ти не повинен вагатися, зрозумій це! — вигукнула вона.
— Але ж це була жінка!
— Зовсім ні! Але вона була остання. Тепер ходімо, поки сюди не дісталися решта, — вона кивнула на другу групу аудиторів, що дуже пильно стежили за ними з дальнього кінця зали.
— Ті й не були особливо здатні до бою, — сказав Лобсанґ, переводячи подих. — А що роблять оці?
— Вчаться. Ти можеш битися краще, ніж досі?
— Звичайно!
— Добре, бо наступного разу вони вже будуть битися на тому ж рівні, що й ти був щойно. Куди тепер?
— Е-е, сюди!
В наступній галереї було повно тваринячих опудал. Кілька століть тому була на таке мода. Це не були мисливські трофеї з підстаркуватих сумних ведмедів або геріатричних тигрів, чиї кігті були єдиним засобом оборони супроти чоловіка лише з п’ятьма арбалетами, двадцятьма заряджальниками і сотнею загоничів. Деякі з цих звірів були розташовані групками. Доволі маленькими групками доволі маленьких тварин. Там були жаби, що сиділи довкола крихітного обіднього столу. Були собаки в мисливських куртках, що гналися за лисицею в капелюшку з пір’ям. Була мавпа, що грала на банджо.
— Ой, ні, та тут цілий оркестр, — вимовила Сюзен здивовано й нажахано. — А подивися на цих кошенят, що танцюють…
— Жахіття!
— Цікаво, що сталося, коли чоловік, який усе це влаштував, зустрівся з моїм дідусем.
— А він що, зустрівся з твоїм дідусем?
— О, так, — підтвердила Сюзен. — О, так. А мій дідусь дуже любить котиків.
Лобсанґ зупинився біля сходів, напівприхованих за якимось безталанним слоником. Червоний канат, що став уже твердим, мов залізо, свідчив про те, що ця частина музею не була доступна для публіки. На це додатково натякав ще й такий напис: «Стороннім вхід заборонено».
— Я маю бути там, нагорі, — вимовив він.
— Ну, то не марнуймо часу, чуєш? — поквапила його Сюзен, перестрибуючи через канат.
Вузькі сходи вели до великого сходового майданчика. Він був порожній, якщо не враховувати кількох розкиданих ящиків.
— Горище, — сказала Сюзен. — Чекай-но… А що це за вказівник?
— «Наліво», — прочитав Лобсанґ. — Ну, мабуть, їм треба було знати, куди рухати важкі експонати…
— Подивися на вказівник, чуєш? — наполягла Сюзен. — Не на те, що ти сподіваєшся побачити, а на те, що в тебе перед носом!
Лобсанґ придивився уважніше.
— Що за дурнуватий знак, — зронив він.
НАЛІВО
— Гм-м. Дійсно, цікаво, — мовила Сюзен. — І куди ж нам треба повертати, як ти гадаєш? Бо я припускаю, що вони довго не думатимуть, перш ніж наважаться нас переслідувати.
— Ми зовсім близько! Нам підійде будь-який перехід! — вигукнув Лобсанґ.
— Ну, то ходімо сюди, — Сюзен вибрала вузький проміжок поміж пакувальними ящиками.
Лобсанґ рушив услід за нею.
— А що ви мали на увазі під «наважаться»? — запитав він, коли вони опинилися в суцільній пітьмі.
— Напис біля сходів чітко вказує, що вхід заборонено.
— Ви маєте на увазі, що вони порушать заборону? — він зупинився на місці.
— Рано чи пізно. Але їх гризтимуть докори сумління, яких вони не мали б відчувати. Вони ж слухняно виконують правила. Вони й самі є, певною мірою, цими правилами.
— Але ж не можна виконати покажчик «Наліво», який показує «Направо», хоч би що ви робили… о, я второпав…
— Вчитися цікаво, правда? О, а тут є ще одна вказівка.
НЕ ГОДУВАТИ СЛОНА
— Оце, — сказала Сюзен, — вже добре. Її не можна виконати…
— …бо тут немає слона, — доповнив Сюзен Лобсанґ. — Здається, я починаю розуміти, в чому суть…
— Це пастка для аудиторів, — сказала Сюзен, дивлячись на пакувальний ящик.
— А тут є ще одна добра вказівка, — зазначив Лобсанґ.
ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК
Згідно з наказом
— Гарний хід, — погодилася Сюзен, — але хотіла би знати… хто встановив усі ці знаки?
Десь за їхніми спинами почулися голоси. Були приглушені, аж раптом пролунав вереск.
— …написано «Наліво», але показує «Направо»! Це не має сенсу!
— Це твоя провина! Ми не виконали першу вказівку! Горе тим, хто збивається на манівці непослідовності!
— Не звинувачуй мене, органічне нещастя! Я підвищую голос на тебе, ти…
Пролунав глухий удар, хтось задихнувся й заверещав, а тоді цей крик розчинився в порожнечі.
— Вони що, б’ються? — здивувався Лобсанґ.
— Можемо тільки надіятися на це. Ходімо, — наполягла Сюзен. Вони крадькома рушили далі, прокладаючи собі шлях у лабіринті розкиданих ящиків повз ще один знак, на якому було написано:
КАЧКА
— Ага… це вже починається метафізика, — сказала Сюзен.
— А чому качка? — не зрозумів Лобсанґ.
— І справді, чому?
Звідкілясь з-за ящиків почувся вкрай роздратований голос.
— Що то за органічний слон достобіса? Де він?
— Тут немає слона!
— А звідки тоді взявся цей знак?
— Це…
…і знову пролунав здушений і нетривалий вереск. А тоді… квапливі кроки.
Сюзен і Лобсанґ відсахнулися в тінь, а тоді Сюзен зронила:
— У що це я вступила?
Вона нахилилася й підняла з землі щось м’яке й липуче. А підводячись, побачила, як з-за рогу вигулькнув аудитор.
У нього були вибалушені нестямно очі. Він спробував зосередити погляд на Сюзен і Лобсанґові, немовби намагався пригадати, хто вони такі і що тут роблять. Але в руках у нього був меч, якого він тримав правильно.
За його спиною виникла якась інша постать. Однією рукою вона схопила аудитора за волосся і смикнула його голову. Другою рукою вона затулила йому роззявленого рота.
Аудитор якусь мить опирався, а тоді завмер. Після чого взагалі розпався на крихітні частинки, що завертілися і щезли в небуття.
Якусь мить останні пригорщі цих частинок намагалися утворити в повітрі контури низенької постаті в каптурі. А тоді це все також розсіялося з вереском, від якого аж мурашки побігли по спині.
Сюзен люто глянула на постать перед нею.
— Ти… ти не можеш бути… хто ти? — домагалася вона.
Постать не відповідала. Можливо, тому, що її ніс і рот були затулені маскою зі щільної тканини. На руках у неї були товсті рукавиці. І це було дивно, бо решта її тіла була вбрана у вечірню сукню з блискітками. З норковою накидкою. І з наплічником. І з величезним розкішним капелюшком, кількість пір’їн на якому свідчила про те, що заради цього було цілковито винищено три рідкісні породи птахів.
Постать понишпорила в наплічнику, а тоді простягла їм аркуш темно-коричневого паперу, немовби пропонуючи Святе Письмо. Лобсанґ обережно взяв його в руки.
— Тут написано «Люксусовий набір від «Гіґз і Мікінс», — повідомив він. — Карамельні хрустики, фундук-сюрприз… Це шоколадні цукерки?