Сюзен розкрила долоню й подивилася на роздушену шоколадку «Полуничний вихор», яку вона перед тим підняла з землі. Тоді пильно придивилася до постаті.
— Як ти знала, що це спрацює? — запитала вона.
— Будь ласка! Не треба мене боятися, — пролунав приглушений маскою голос. — У мене залишились тільки з горішками, а вони не так швидко тануть.
— Перепрошую? — перепитав Лобсанґ. — Ви щойно вбили аудитора шоколадкою?
— Так, то був мій останній «Помаранчевий крем». Ми тут незахищені. Ходіть зі мною.
— Аудитор… — зронила Сюзен. — Ти теж аудитор. Це так? Чому б я мала тобі довіряти?
— Бо більше немає кому.
— Але ж ти належиш їм, — наполягала Сюзен. — Я бачу це, навіть під усім оцим… оцим маскарадом!
— Я їм належала, — заперечила леді Л女жон. — А тепер я радше належу сама собі.
На горищі мешкали люди. Там була ціла родина. Сюзен не знала, легально вони там перебували чи нелегально, або ж у якомусь перехідному стані, такому поширеному в Анк-Морпорці з його хронічним дефіцитом житла. Адже значну частину свого життя мешканці міста проводили на вулиці, бо всередині їм просто бракувало вільного місця. Цілі родини мусили жити позмінно, тож ліжка у спальнях були цілодобово зайняті. Схоже на те, що музейні доглядачі й гіди, які знали дорогу до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі» Караваті, переселили свої сім’ї до цього захаращеного горища.
А рятівниця просто долучилася до них. Довкола столу на лавках сиділа, застигши в позачассі, чиясь родина або принаймні одна з її змін. Леді Л女жон скинула капелюшок, вбрала його на голову жінки-матріарха і струснула волоссям. Тоді вона зняла важкі пов’язки, що затуляли їй носа й рота.
— Тут ми у відносній безпеці, — пояснила вона. — Вони здебільшого на центральних вулицях. Добрий… день. Мене звати Міріа Л女жон. Я знаю тебе, Сюзен Стогелітська. А от цього молодого чоловіка, як це не дивно, не знаю. Припускаю, ваша мета — знищити годинник?
— Зупинити його, — уточнив Лобсанґ.
— Чекай-но, зачекай, — утрутилася Сюзен. — Це все не має сенсу. Аудитори ненавидять усе, пов’язане з життям. А ти ж також аудиторка?
— Я вже й сама не знаю, хто я, — зітхнула леді Л女жон. — Знаю тільки, що саме зараз я є тим, чим не повинен бути аудитор. Нас… їх… нас треба зупинити!
— Шоколадом? — запитала Сюзен.
— Почуття смаку є для нас новим. Невластивим. Ми проти нього беззахисні.
— Але… шоколад?
— Сухе тістечко мене мало не вбило, — пояснила її світлість. — Сюзен, чи можеш ти уявити, що означає вперше в житті відчути смак? Ми ретельно вибудували наші тіла. О, так. Безліч смакових рецепторів. Вода немов вино. Але шоколад… Ми втрачаємо розум. Не існує нічого, крім цього смаку, — вона зітхнула. — Припускаю, що це чудовий спосіб померти.
— Але на тебе це, здається, не впливає, — підозріло зауважила Сюзен.
— Маска й рукавиці, — пояснила леді Л女жон. — Але навіть вони ледве стримують мене від спокуси. Ой, а де ж мої добрі манери? Прошу сідати. Підсуньте собі дитину.
Лобсанґ і Сюзен перезирнулися. Леді Л女жон це помітила.
— Я щось не те сказала? — розгубилася вона.
— Ми не використовуємо людей замість меблів, — пояснила Сюзен.
— Але ж вони цього не знатимуть? — здивувалась її світлість.
— Ми знатимемо, — пояснив Лобсанґ. — Ось у чому річ.
— Ага. Мушу ще багато чого навчитися. Боюся… боюся, що без ознайомлення з контекстом важко збагнути людське існування. А ви, сер, ви можете зупинити годинник?
— Я ще не знаю, як, — відповів Лобсанґ. — Але я… я думаю, що знатиму. Я спробую.
— А чи знатиме годинникар? Він тут.
— Де? — здивувалася Сюзен.
— Там у коридорі, — повідомила леді Л女жон.
— Ти затягла його сюди?
— Він ледве міг ходити. Зазнав великих ушкоджень під час бійки.
— Що? — перепитав Лобсанґ. — Як він узагалі міг ходити? Ми ж поза часом!
Сюзен набрала повні груди повітря.
— Він може керувати власним часом, як і ти, — сказала вона. — Він твій брат.
І це була брехня. Але він ще не був готовий дізнатися правду. Судячи з виразу його обличчя, він навіть до цієї брехні не був готовий.
— Близнюки, — сказала пані Оґґ. Вона взяла склянку з бренді, подивилася на неї, а тоді відставила назад. — Він був не один. Це були близнюки. Двоє хлопчиків. Але…
Вона пронизала Сюзен пекучим, наче газовий різак, поглядом. — Ти, мабуть, думаєш, що з неї взяти, зі старої дурної повитухи, — мовила вона. — Думаєш, що вона може знати?
Сюзен відплатила їй люб’язністю, не збрехавши.
— Почасти я так і подумала, — зізналася вона.
— Гарна відповідь! Почасти ми завжди думаємо різні речі, — погодилася пані Оґґ. — Якась частина мене думає, хто така ця зарозуміла панянка, що розмовляє зі мною, як із п’ятирічною дитиною? Але більша частина думає, що в неї є купа власних турбот, і що вона бачила чимало речей, яких не повинна була б бачити людина. Май на увазі, що частина мене каже, що й я таке бачила. Здатність бачити речі, яких не повинна була б бачити людина, і робить нас людьми. Отже, панянко… якщо ти здатна відчувати, частина тебе думає, що ось переді мною відьма, яка багато разів бачила мого дідуся, коли вона сиділа біля ліжка хворого, що раптом ставало смертним ложем, і якщо вона готова плюнути йому в очі, коли прийде час, вона, мабуть, зможе серйозно потривожити мене зараз, якщо цього забажає. Второпала? У кожного своя роль, — додала вона, зненацька підморгнувши Сюзен, — як сказав Верховний жрець акторці.
— Я з вами погоджуюся, — озвалася Сюзен. — Цілком і повністю.
— Гаразд, — зронила пані Оґґ. — Отже… близнюки… ну, це в неї було вперше, а людська подоба була не зовсім для неї звична, тобто, їй було нелегко робити природні речі, коли вона сама не була цілком природною, і… близнюки — не зовсім відповідне слово…
— Брат, — повторив Лобсанґ. — Годинникар?
— Так, — підтвердила Сюзен.
— Але я був знайдою!
— Він теж.
— Я хочу побачити його зараз!
— На мій погляд, це не найкраща думка, — зронила Сюзен.
— Мене не цікавить ваш погляд, красно дякую, — Лобсанґ повернувся до леді Л女жон. — Там у коридорі?
— Так. Але він спить. Я думаю, що годинник скаламутив йому розум, а крім того, він зазнав ушкоджень під час бійки. Він каже крізь сон різні речі.
— Що саме?
— Останніми словами, які я почула від нього перед тим, як знайшла вас, було «Ми зовсім близько. Нам підійде будь-який перехід», — відповіла її світлість, — вона обвела їх поглядом. — Я щось не те сказала?
Сюзен затулила рукою очі. Нічого собі…
— Це ж я сказав, — вимовив Лобсанґ. — Якраз, коли ми піднялися сходами, — він люто зиркнув на Сюзен. — Близнюки, так? Я чув про такі речі! Те, що думає один, думає й інший?
Сюзен зітхнула. Інколи, подумала вона, я справді така боягузка.
— Ага, щось такого, — відповіла вона.
— Тоді я хочу його побачити, навіть якщо він мене не зможе бачити!
Чорт, подумала Сюзен і поспішила вслід за Лобсанґом, який рішуче попрямував коридором. Аудиторка зі стурбованим виглядом рушила вслід за ними.
Джеремі лежав на ліжку, хоч воно й не було м’якшим за все інше в позачасовому світі. Лобсанґ зупинився, дивлячись на нього.
— Він схожий… на мене, — вимовив він.
— О, так, — підтвердила Сюзен.
— Худіший, можливо.
— Так, мабуть.
— Інакші… зморшки на обличчі.
— Ви прожили інакше життя, — сказала Сюзен.
— Звідки ви дізналися про нього і про мене?
— Мій дідусь, е-е, цікавиться такими речами. А дещо я з’ясувала сама, — пояснила вона.
— Чому хтось мав би зацікавитися нами? Ми не є якісь особливі.