— Я сказав, що він дуже схожий на мене, — повторив Лобсанґ.
Сюзен глянула на леді Л女жон, яка сказала:
— Я теж це побачила, Сюзен.
— Хто що побачив? — розгубився Лобсанґ. — Що ви від мене приховуєте?
— Його губи рухаються, коли ти говориш, — пояснила Сюзен. — Вони намагаються відтворити ті самі слова.
— Він може читати мої думки?
— Гадаю, що це значно складніше, — Сюзен підняла обм’яклу руку Джеремі і легенько вщипнула шкіру між великим і вказівним пальцями.
Лобсанґ скривився і глянув на власну руку. Шкіра там стала білою, а тоді знову почала червоніти.
— Не тільки думки, — сказала Сюзен. — Отак зблизька ти відчуваєш його біль. Його вуста реагують на твою мову.
Лобсанґ придивився до Джеремі.
— А що станеться, — поволі вимовив він, — коли він очуняє?
— Мені теж це цікаво, — сказала Сюзен. — Можливо, тобі не варто тут бути.
— Але ж я маю бути саме тут!
— Принаймні зараз нам не можна тут залишатися, — зауважила леді Л女жон. — Я знаю свою братію. Вони вирішуватимуть, що їм робити. Знаки їх надовго не затримають. А в мене закінчилися цукерки з м’якою начинкою.
— Що ти мав би робити, опинившись там, де мав би бути? — запитала Сюзен.
Лобсанґ простягнув руку і торкнувся кінчиком пальця долоні Джеремі.
Світ побілів.
Пізніше Сюзен подумала, що саме так буває, мабуть, у самому серці зірки. Немає там нічого жовтого, і полум’я там не побачиш, лише розпечену білість екстремального й оглушливого перевантаження всіх відчуттів.
Поволі це змінилося імлою. З’явилися стіни кімнати, але вона могла бачити крізь них. Далі були інші стіни й інші кімнати, прозорі, наче крига, і видимі лише в кутках і там, куди потрапляло світло. У кожній з них на неї, повернувшись, дивилася інша Сюзен.
Цим кімнатам не була кінця-краю.
Сюзен була раціональною. Вона знала, що це було серйозною вадою її характеру. Це не додає вам популярності або життєрадісності і навіть — що здавалося їй найнесправедливішим — не підтверджує вашу правоту. Але це додає вам впевненості, а вона була впевнена, що всі ці явища, які відбуваються довкола неї, не були, в будь-якому прийнятному сенсі, реальними.
Це не становило якоїсь проблеми само по собі. Більшість речей, якими займали себе люди, також не були реальними.
Але інколи розум найраціональнішої особи зіштовхувався з чимось настільки великим, настільки складним і настільки недоступним для осягнення, що починав натомість розповідати сам собі всілякі баєчки. А коли він відчував, що збагнув сенс якоїсь байки, йому здавалося, ніби він збагнув сенс усього цього величезного і незбагненного насправді явища. От і тепер, знала Сюзен, її розум розповідає сам собі таку байку.
Пролунав сильний гуркіт, немовби зачинялися великі й важкі металеві двері, тоді ще одні і ще, дедалі гучніше і швидше…
Всесвіт прийняв рішення.
Щезли інші скляні кімнати. Стіни перестали бути прозорими. З’явилися кольори, спочатку пастельні, а згодом дедалі темніші, коли стала повертатися позачасова реальність.
Ліжко було порожнє. Лобсанґ пропав. Але повітря було сповнене смужками синього світла, що оберталися й лопотіли, неначе стрічки від вітру під час бурі.
Сюзен згадала, що може знову дихати.
— Ох, — вимовила вона вголос. — Доля.
Вона озирнулася. Розпатлана леді Л女жон не відводила очей від порожнього ліжка.
— Є звідси якийсь інший вихід?
— В кінці коридора є ліфт, Сюзен, але що сталося?..
— Не Сюзен, — відрізала Сюзен. — А міс Сюзен. Сюзен я тільки для друзів, а ти до них не належиш. Я анітрохи тобі не вірю.
— Я вже й сама собі не вірю, — покірно пробурмотіла леді Л女жон. — Але чи це допоможе?
— Покажи мені той ліфт, чуєш?
Це виявилося звичайною великою коробкою завбільшки з невеличку кімнату, що була підвішена до цілої павутини мотузок і коловоротів на стелі. Схоже було, що цей ліфт встановили нещодавно для перевезення великих мистецьких робіт. Більшу частину стіни займали розсувні двері.
— У підвалі є спеціальні лебідки-кабестани, які піднімають кабіну, — пояснила леді Л女жон. — Низхідний рух уповільнюється задля безпеки механізмом, завдяки якому вага ліфта, що спускається вниз, перекачує воду в цистерни для дощової води на даху, а тоді ця вода виливається назад у порожнисту противагу, яка допомагає піднімати вгору важчі експонати з…
— Дякую, — обірвала її на півслові Сюзен. — Але для спуску ліфта насамперед потрібен час, — ледь чутно вона додала: — Ти можеш допомогти?
Стрічки синього світла покружляли довкола неї, мов цуценята, спраглі забави, а тоді полинули до ліфта.
— Хоча, — додала вона, — здається, Час тепер на нашому боці.
Міс Мандаринова була здивована, як швидко вчиться тіло.
Досі аудитори навчалися завдяки лічбі. Раніше чи пізніше все зводилося до цифр. Якщо ви знали всі цифри, ви знали все. Нерідко «пізніше» означало набагато пізніше, але це не мало значення, бо для аудитора час був лише ще однією цифрою. Але мозок, ці кілька фунтів драглистих хрящів, так швидко рахував цифри, що вони взагалі переставали бути цифрами. Вона дивувалася, як легко він міг спрямувати руку, щоб та зловила в повітрі м’ячик, немовби підсвідомо вираховуючи всі майбутні позиції руки й м’яча.
Здавалося, ніби почуття функціонують і надають їй свої висновки швидше, ніж вона встигає подумати.
Саме зараз вона намагалася витлумачити іншим аудиторам, що немає нічого неможливого в тому, щоб не годувати слона, коли немає жодного слона, якого треба годувати. Міс Мандаринова була однією з найтямущіших аудиторок, яка швидко вчилася і вже визначила низку речей, подій і ситуацій, які вона віднесла до категорії «абсолютно безглуздих». На «абсолютно безглузді» речі можна було не звертати жодної уваги.
Декому з них важко давалося розуміння цього, але вона раптом зупинилася посередині речення, почувши гуркіт ліфта.
— Там є хтось нагорі? — запитала вона.
Присутні аудитори похитали головами. Напис «ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК» цілковито збив їх із пантелику.
— Тоді хтось спускається вниз! — вигукнула міс Мандаринова. — Вони вислизають звідси! Їх треба зупинити!
— Нам треба обговорити… — почав був один аудитор.
— Роби, що я звеліла, органічний ти органе!
— Це все пов’язано з особистостями, — сказала леді Л女жон, коли Сюзен штовхнула, відчиняючи, двері на даху і ступила на покрівлю.
— Так? — перепитала Сюзен, озираючи мовчазне місто. — Я думала, що ви були цього позбавлені.
— Тепер вони їх здобувають, — додала леді Л女жон, вилазячи на покрівлю біля Сюзен. — А особистості визначають себе відносно інших особистостей.
Сюзен, скрадаючись уздовж парапету, обміркувала це дивне речення.
— Маєш на увазі, що можуть розпочатися палкі суперечки? — запитала вона.
— Так. Раніше в нас ніколи не було власного «я».
— Ну, я бачу, що ти вже даєш собі з цим раду.
— Лише тому, що стаю цілковито й абсолютно божевільною, — пояснила її світлість.
Сюзен озирнулася.
Капелюшок і сукня леді Л女жон цілком пошарпалися і з них злітали блискітки. А ще змінилася її зовнішність. Немовби на делікатну порцеляну її обличчя хтось натягнув химерну маску, виготовлену якимось блазнем. Сліпим, імовірно, блазнем. Який до того ж був у боксерських рукавицях. А довкола нього була мряка. Леді Л女жон дивилася на світ так званими «очима єнота» з синцями, а губна помада торкнулася її вуст лиш де‑не-де і припадково.
— Ти не схожа на божевільну, — збрехала Сюзен. — У цілому.
— Дякую. Але боюся, що здоровий глузд визначається більшістю. Чи ти знаєш вислів «Ціле більше, ніж сума його частин»?
— Звичайно, — Сюзен озирала дахи, шукаючи шлях донизу. Їй це вже починало набридати. Ця… річ, здається, мала настрій говорити. Або, радше, базікати безцільно.
— Це божевільне твердження. Безглузде. Але тепер я вірю в його правдивість.