— Добре. Ліфт почне спускатися вниз… зараз.
Смужки синього світла витанцьовували біля дверцят ліфта, наче форель у потоці.
Аудитори зібралися разом. Вони вчилися. Багато хто роздобув уже зброю. І дехто не вважав за потрібне пояснювати іншим, що тримати в руці щось таке наступальне є цілком природною річчю. Це стосувалося чогось глибинного в найсокровеннішій ділянці мозку.
Але їх чекала прикра несподіванка, коли двоє їхніх відчинили дверцята ліфта й побачили посеред підлоги напіврозталу шоколадну цукерку з вишневим лікером.
Її пахощі полинули до аудиторів.
Вціліла тільки одна аудиторка, але коли міс Мандаринова також поласувала цукеркою, в живих не залишилося взагалі нікого.
— Одним із незаперечних життєвих фактів, — зазначила Сюзен, стоячи на краю музейного парапету, — є те, що серед усіх цих порожніх обгорток зазвичай ховається остання шоколадна цукерочка.
Тоді вона простягла руку і схопилася за водостічну трубу.
Вона не була певна, як це спрацює. Якби вона впала… але чи впаде вона? Для падіння не було часу. Вона мала свій особистий час. Теоретично, якби в подібній ситуації існувало щось на кшталт конкретної теорії, це означало б, що вона просто ковзне вниз до землі. Але час для того, щоб визначити правдивість подібної теорії можна було знайти тільки тоді, коли вже не існувало іншого вибору. Теорія була лише ідеєю, а водостічна труба — незаперечним фактом.
Довкола її рук замерехтіло синє сяйво.
— Лобсанже? — неголосно спитала вона. — Це ж ти, правда?
Це ім’я пасує нам, як і будь-яке інше. Голос був ледь чутний, наче дихання.
— Це, мабуть, безглузде запитання, але де ти?
Ми лише спогад. І я ослаблений.
— Он як. — Сюзен ковзнула трохи далі.
Але я зміцнію. Дістанься до годинника.
— Який у цьому сенс? Ми ж нічого не зробимо!
Часи змінилися.
Сюзен сягнула землі. Леді Л女жон незграбно спустилася слідом. Її вечірня сукня ще більше роздерлася.
— Можу я підказати тобі щось стосовно моди? — запитала Сюзен.
— Буду рада почути, — чемно відповіла її світлість.
— Довгі світло-вишневі панталони з цією сукнею? Поганий вибір.
— Справді? Але ж вони такі барвисті й теплі. А що я мала би вбрати натомість?
— З отакенним вирізом? Практично нічого.
— Але чи це було б допустиме?
— Е-е… — Сюзен зовсім не мала бажання розтлумачувати всі тонкощі й нюанси дамської білизни комусь, хто навіть і не був кимось. — Для тих, кого б це могло зацікавити, так, — відповіла вона. — Це довго пояснювати.
Леді Л女жон зітхнула.
— І так воно з усім, — зронила вона. — Навіть із одягом. Замінник шкіри для зберігання тілесного тепла? Це ж просто. І легко сказати. Але з’ясовується, що є море всіляких правил і винятків, які неможливо збагнути.
Сюзен озирнула Брод-Вей. Він був заповнений мовчазними перехожими, але жодного аудитора ніде не було видно.
— Ми ще нарвемося на них, — вимовила вона вголос.
— Так. Їх будуть, щонайменше, сотні, — сказала леді Л女жон.
— Чому?
— Бо нам завжди було цікаво знати, що таке життя.
— Тоді ходімо на Зефірну вулицю, — порадила Сюзен.
— А що там такого для нас?
— «Вайнріх і Беттхер».
— Хто це такі?
— Гадаю, що засновники — герр Вайнріх і фрау Беттхер — померли дуже давно. Але їхня крамничка й досі процвітає, — пояснила Сюзен, перетинаючи вулицю. — Нам потрібні боєприпаси.
Леді Л女жон наздогнала її.
— О. То вони виробляють шоколад? — запитала вона.
— А ведмідь какає в лісі? — саркастично зронила Сюзен і відразу зрозуміла, що припустилася помилки.[16]
Але було вже пізно. Леді Л女жон на мить замислилася.
— Так, — відповіла вона зрештою. — Так, я думаю, що більшість різновидів випорожнюється саме таким чином, принаймні в зонах із помірним кліматом, але дехто з них…
— Я мала на увазі, що так, вони виробляють шоколад, — не дала їй договорити Сюзен.
Марнота, марнославство, думав Лу-Тзе, поки молочний візок торохкотів мовчазним містом. Ронні мав у собі щось від божества, а люди такого типу не люблять ховатися. Не по-справжньому. Їм подобається залишати маленькі натяки, якусь смарагдову скрижаль, якийсь код у гробниці серед пустелі, якийсь знак, що повідомляє уважному дослідникові: Я тут був, і був я великим.
Чого боялися первісні люди? Ночі, мабуть. Холоду. Ведмедів. Зими. Зірок. Безмежного неба. Павуків. Змій. Одне одного. Люди боялися безлічі речей.
Він дістав із наплічника пошарпаний примірник «Шляху» й розгорнув його навмання.
97-й коан: «Чого бажаєте собі, те й мишам робіть». Гм-м. Це не допомагає. Крім того, він інколи не був певний, чи правильно записав цей коан, хоч він завжди спрацьовував. Він завжди залишав цих польових ссавців у спокої, і вони відповідали йому тим самим.
Він зробив ще одну спробу.
124-й коан: «Дивовижно, що можна побачити, якщо розплющити очі».
— Що то за книжка, ченцю? — поцікавився Ронні.
— Ой, та… нічого особливого, — буркнув Лу-Тзе і роззирнувся.
Візок проминав похоронний заклад. Власник явно вклав чималі гроші у величезну вітрину з листового скла, хоч підприємці, які надають ритуальні послуги, зазвичай не мають особливого привабливого товару, щоб виставляти його напоказ, і задовольняються переважно темними скорботними шторами й, можливо, якоюсь вишуканою урною для праху.
І іменем П’ятого вершника.
— Ха! — неголосно зронив Лу-Тзе.
— Щось кумедного, ченцю?
— Це ж очевидно, якщо так подумати, — сказав Лу-Тзе радше самому собі, а не Ронні. А тоді повернувся на сидінні і простягнув руку.
— Приємно познайомитися, — мовив він. — Спробую вгадати ваше ім’я.
І назвав його.
Сюзен висловилася на диво неточно. Назвати Вайнріха і Беттхер «виробниками шоколаду» було тим самим, що назвати Леонарда-з-Квірма «непоганим малярем, який також практикував інші речі» або Смерть «тим, кого б ви не хотіли зустрічати щодня». Усе нібито було правильно, але бракувало цілісної картини.
По-перше, вони не виробляли, а творили. А це велика різниця.[17] І хоча їхня делікатесна крамничка торгувала результатами їхньої творчості, вони ніколи не рекламували ці результати примітивною демонстрацією їх напоказ у вітринах. Бо це свідчило б про… скажімо так, надмірну зажерливість. Зазвичай у вітринах «В + Б» можна було побачити шовкові й оксамитові драпірування, поміж яких на підставці було виставлено хіба що якийсь один сорт їхнього неймовірного праліне або не більше трьох славетних заморожених карамельок. І там не було цінника. Якби ви запитали, скільки коштують шоколадні цукерки «В + Б», ви б з’ясували, що вони вам не по кишені. А якби ви скуштували бодай одну цукерочку, знаючи, що вона вам не по кишені, ви б почали заощаджувати, красти, грабувати і продавати старших членів вашої родини заради того, щоб бодай ще разочок відчути в роті той смак, у який закохався до безтями ваш язик, і який перетворив вашу душу у збиті вершки.
На бруківці перед крамничкою було влаштовано прихований водостік для відведення зайвої слини людей, що розглядали вітрину.
Вайнріх і Беттхер були, очевидно, іноземцями, і, відповідно, анк-морпорська Гільдія кондитерів була впевнена, що вони не розуміють особливостей місцевих смакових рецепторів.
Мешканцями Анк-Морпорка, переконувала Гільдія, були прості й сердечні люди, які не сприймали шоколад, начинений тертим какао, і явно відрізнялися від розніжених і претензійних чужинців, які до всього додавали вершки. Місцевий люд віддавав перевагу шоколаду, зробленому здебільшого з молока, цукру, смальцю, ратиць, губ, усіляких виділень, щурячих какульок, тиньку, мух, сала, деревини, волосся, ворсу, павуків і розтертого в порошок лушпиння какао. Це означало, що згідно із харчовими стандартами центральних виробників шоколаду в Бороґравії та Квірмі, анк-морпоркський шоколад формально підпадав під категорію «сирів» і тільки завдяки іншому кольору уникнув того, щоб його визначили «розчином для кахлів».