Сюзен дозволяла собі ласувати щомісяця однією з найдешевших їхніх коробок. І вона легко могла зупинитися, якби забажала, скуштувавши тільки частину солодощів.
— Тобі не обов’язково заходити, — сказала вона, відчиняючи двері до крамнички. Біля прилавка скупчилися застиглі покупці.
— Прошу називати мене Мірією.
— Не думаю, що я…
— Будь ласка? — мало не благаючи, попросила леді Л女жон. — Ім’я важливе.
Зненацька, попри все, Сюзен відчула на мить симпатію до цієї істоти.
— Ой, дуже добре. Міріє, ти можеш не заходити.
— Я витримаю.
— Але я думала, що шоколад є страшенною спокусою? — зауважила Сюзен, намагаючись не піддаватись емоціям.
— Це так.
Вони подивилися на полички за прилавком.
— Міріа… Міріа, — повторила Сюзен, висловлюючи вголос лише деякі свої думки. — З ефебійського слова міріос, тобто «незліченний». А Л女жон… це ж примітивний каламбур від слова «леґіон»… О, боги.
— Ми думали, що ім’я має чітко визначати того, кому належить, — сказала її світлість. — А з числами якось безпечніше. Вибач.
— Отже, це їхній звичний асортимент, — недбало змахнула рукою Сюзен, ігноруючи те, що було виставлене напоказ. — Спробуємо зайти далі… З тобою все гаразд?
— Нормально, нормально… — пробурмотіла, похитуючись, леді Л女жон.
— Ти ж не почнеш тут обжиратися, ні?
— Ми… я… знаю, що таке сила волі. Шоколаду прагне тіло, але не розум. Принаймні я в цьому себе переконую. І так має бути насправді! Розум повинен панувати над тілом! Інакше, навіщо він узагалі?
— Я часто про це думала, — сказала Сюзен, прочиняючи наступні двері. — Ага. Чаклунська печера…
— Чаклунська? Вони тут практикують магію?
— Щось таке.
Леді Л女жон притулилася до одвірка, щоб не впасти, коли побачила столи.
— Ох, — вимовила вона. — Е-е… тут є… цукор, молоко, масло, вершки, ваніль, фундук, мигдаль, волоські горіхи, родзинки, апельсинова цедра, різні лікери, цитрусовий пектин, полуниці, малина, есенція фіалок, ягоди, ананаси, фісташки, помаранчі, лайм, цитрина, кава, какао…
— Нічого страшного, так? — зронила Сюзен, озираючи майстерню в пошуках корисної зброї. — Какао, зрештою, це просто гіркуваті боби.
— Так, але… — леді Л女жон стисла кулаки, заплющила очі й вишкірила зуби, — якщо це все скласти докупи, воно…
— Тримайся, тримайся…
— Воля контролює емоції, воля контролює емоції… — монотонно бубнила аудиторка.
— Добре, добре, а тепер спробуй вимовити фразу, в якій буде слово «шоколад», гаразд?
— Це найскладніше!
Сюзен, котра проходила повз чани і столи, фактично, здалося, що побачений ось таким чином шоколад втрачав частину своїх принад. Це буле схоже на різницю між спогляданням купок пігментів і завершеної картини. Вона взяла шприц, що був немовби призначений для впорскування чогось у найінтимніші частини анатомії слоних, хоч тут, мабуть, його використовували для створення всіляких кулінарних прикрас.
І ще тут був невеличкий чан із тертим какао.
Вона побачила численні лотки й таці з помадною масою, марципанами й карамеллю. О, а ще тут був цілий стіл, заставлений яєчками з душевного пундика. Але це не були дарунки для дітей з порожнистими оболонками і картонним смаком, о, ні — це був кондитерський еквівалент вишуканих і коштовних ювелірних виробів.
Краєм ока вона зауважила якийсь рух. Одна з застиглих, мов статуя, і схилених над тацею з дивовижним праліне працівниць ледь помітно поворухнулася.
Кімнату заповнював час. Повітря сяйнуло блідо-синім світлом.
Вона озирнулася й побачила біля себе невиразну людську постать. Була вона безлика й висіла в повітрі прозорою імлою, але Сюзен почула в голові її слова: Я міцнішаю. Ви мій якір, мій зв’язок із цим світом. Чи знаєте ви, як тяжко віднайти його знову серед багатьох інших? Доправте мене до годинника…
Сюзен обернулася і всунула кондитерський шприц у руки Мірії, що далі стогнала.
— Бери це. І зроби щось типу… слінга для немовлят абощо. Я хочу, щоб ти набрала якомога більше цих шоколадних яєць. І кремів. І лікерів. Зрозуміла? Зроби це, ти можеш!
О, боги, іншого варіанту не було. Бідолаху треба було якось морально підтримати.
— Будь ласка, Міріє? І що то за безглузде ім’я! Тебе ж не багато, ти одна! Ясно? Будь просто… собою. Єдиність… ось добре ім’я.
Новоспечена Єдиність підняла вгору обличчя з патьоками туші.
— Так, справді, це добре ім’я…
Сюзен почала набирати в руки якомога більше товару, почула за спиною якесь шелестіння, озирнулася й побачила, що Єдиність стоїть навитяжку, тримаючи цілу купу різноманітних кондитерських виробів у…
…величезному немовби мішку світло-вишневого кольору.
— О. Добре. Дотепне використання підручних матеріалів, — неголосно мовила Сюзен. А тоді в ній прокинулась учителька і додала: — Маю надію, що цього тобі вистачить на всіх.
— Ви були першим, — сказав Лу-Тзе. — Фактично, створили цей бізнес з нуля. Були новатором.
— Це було тоді, — озвався Ронні Соак. — Тепер усе змінилося.
— Зовсім не те, що було, — погодився Лу-Тзе.
— От узяти Смерть, — вів далі Ронні Соак. — Вражаюча зовнішність, це так, але хто ж матиме поганий вигляд у чорному? Але, зрештою, Смерть… Ну, що таке смерть?
— Лише довгий сон, — відповів Лу-Тзе.
— Лише довгий сон, — погодився Ронні Соак. — Ну, а інші… Війна? Якщо війна така вже погана, чому люди постійно воюють?
— По суті, це хобі, — сказав Лу-Тзе. Він почав скручувати собі цигарку.
— По суті, хобі, — повторив Ронні Соак. — Ну, а Голод і Чума, що там казати…
— Нема що казати, — співчутливо мовив Лу-Тзе.
— Власне. Тобто, Голод наводить, очевидно, жах…
— …в сільськогосподарських громадах, але ж треба йти в ногу з часом, — доповнив Лу-Тзе, беручи до рота самокрутку.
— Саме так, — підтвердив Ронні. — Треба йти в ногу з часом. Тобто, хіба пересічний міський мешканець боїться голоду?
— Ні, він думає, що їжа росте в крамницях, — відповів Лу-Тзе. Йому вже починало це все подобатися. Він мав вісімсотлітній досвід керування думками тих, кому підпорядковувався, а більшість із них були розумними. Він вирішив підлити трохи масла у вогонь.
— От узяти вогонь: міський люд насправді боїться вогню, — сказав він. — І це нове. Адже для примітивного селюка вогонь був доброю річчю, правда? Відлякував вовків. А якщо згоріла його хижа, не страшно, бо колоди й земля були дешеві. А тепер він живе на вулиці, де туляться одне до одного дерев’яні будинки, і всі готують їжу в себе у кімнатах, отже…
У Ронні люто спалахнули очі.
— Вогонь? Вогонь? Та це лише напівбог! Якийсь малий злодюжка поцупив у богів полум’я, і раптом він уже безсмертний? Це що, можна назвати підготовкою і досвідом? — з-під пальців Ронні вилетіла іскра, запаливши кінчик цигарки Лу-Тзе. — І взагалі, щодо тих усіх богів…
— Хто пізно приходить, той сам собі шкодить, — спритно додав Лу-Тзе.
— Точно! Люди почали їм поклонятися, тому що боялись мене, — сказав Ронні. — Ви це знали?
— Ні, справді? — з невинним виглядом запитав Лу-Тзе.
Але Ронні раптом осів.
— Це, звісно, було тоді, — зітхнув він. — Зараз усе інакше. І я вже не той, що колись.
— Ні-ні, звичайно, що ні, — заспокійливо вимовив Лу-Тзе. — Але ж усе залежить від того, як на це все подивитися, правда? От, припустимо, що чоловік… тобто, я мав на увазі…