— Антропоморфну персоніфікацію, — підказав йому Ронні Соак. — Хоч я завжди волію вживати термін «аватар».
Лу-Тзе вигнув брови.
— Ви часто літаєте? — здивувався він.
— Це було б «авіатор».
— Вибачте. Ну, тоді припустимо, що аватар, дякую вам, який, можливо, випередив свій час тисячі років тому, припустимо, уважно роззирнеться зараз довкола й побачить, що світ, можливо, знову готовий його прийняти.
Лу-Тзе витримав паузу.
— Мій абат, до речі, вважає вас дуже великим цабе, — сказав він, щоб трохи підсилити ефект.
— Справді? — перепитав підозріло Ронні Соак.
— Великим цабе, великою цяцею і великою… цюцею, — завершив вихваляння Лу-Тзе. — Він написав про вас море сувоїв. Каже, що ви надзвичайно важлива фігура для розуміння функціонування всесвіту.
— Так воно так, але ж… це тільки один чоловік, — понуро зронив Ронні Соак, демонструючи брак завзяття, притаманний тому, хто не бажає розлучатися з величезною життєвою образою, немовби з улюбленою м’якою іграшкою.
— По суті, так, — погодився Лу-Тзе. — Але ж він абат. А який мізкуватий? Він мислить такими грандіозними думками, що не встигає їх додумати впродовж одного життя, тому йому потрібний другий строк! Нехай багато селян бояться голоду, але хтось такий, як ви, повинен бути націлений на якість. А тепер погляньте на міста. У давні часи це просто були скупчення глинобитних мазанок з такими назвами, як Ур, Уг і Уґґ. А тепер у містах мешкають мільйони людей. У містах із дуже-дуже заплутаною інфраструктурою. І от подумайте, чого вони справді, по-справжньому бояться. А страх… Та ж страх є вірою. Гм-м?
Запанувала чергова довга мовчанка.
— Ну, гаразд, але… — почав було Ронні.
— Звичайно, вони там довго не житимуть, бо коли ті сірі істоти закінчать розбирати їх на частинки, щоб побачити, як вони функціонують, жодної віри вже не залишиться.
— Від мене залежать мої клієнти… — пробурмотів Ронні Соак.
— Які ще клієнти? Це говорить Соак, — прорік Лу-Тзе. — Бо це не голос Каоса.
— Ха! — гірко озвався Каос. — А ви ще не сказали мені, яким чином це вирахували.
Бо в мене більше трьох клітинок мозку, а ти марнославний і написав своє справжнє ім’я задом наперед на своєму візочку, а темне вікно вітрини усе віддзеркалює, і в його відображенні літери «К» і «С» можна побачити, навіть якщо вони перевернуті, подумав Лу-Тзе. Але вголос цього не варто було говорити.
— Бо це ж очевидно, — сказав він. — Ви просто просвічуєтесь крізь усе. Це так, ніби накрити слона простирадлом. Ви можете його не бачити, та все одно знаєте, що слон і далі там.
Каос мав жалюгідний вигляд.
— Не знаю, — пробурмотів він. — Минуло вже стільки часу…
— Он як? А мені здавалося, що ви називали себе Найпершим? — вирішив спробувати новий підхід Лу-Тзе. — Вибачте! Хоч я і припускаю, що ви не винні в тому, що за ці кілька століть утратили майстерність і частину навичок, адже на це були…
— Я втратив майстерність? — мало не штрикнув ніс підмітальника своїм пальцем Каос. — Хочеш, щоб я показав тобі, де раки зимують, п’явко ти нещасна?
— І як це? Нагодуєте страшнющим йогуртом? — глузливо запитав Лу-Тзе, злазячи з візочка.
Каос вистрибнув услід за ним.
— Я ще не скінчив розмову, куди це ти тікаєш? — гаркнув він.
Лу-Тзе глянув на нього.
— На ріг Торгової і Брод-Вею, — відповів він. — А що такого?
Каос заревів. Зірвав із себе смугастий фартух і білий кашкет. Здавалося, ніби він став вищий на зріст. З нього почала парувати схожа на дим темінь.
Лу-Тзе склав на грудях руки й вишкірився.
— Пам’ятайте Перше правило, — нагадав він.
— Правила? Які ще правила? Я Каос!
— Який був найпершим? — перепитав Лу-Тзе.
— Так!
— Творець і Руйнач?
— Саме так, чорт забирай!
— Здавалося би, плутана, здавалося би, безсистемна поведінка, що має, однак, просте, обумовлене пояснення, і є ключем до нових рівнів розуміння багатовимірного всесвіту?
— Отож-бо й воно… Що?
— Мусите йти в ногу з часом, містере, мусите не відставати! — вигукнув Лу-Тзе, схвильовано підстрибуючи на місці. — Ви той, яким вас уявляють люди! А вони вас змінили! Маю надію, що ви здатні це врахувати!
— Не вказуй мені, ким я маю бути! — проревів Каос. — Я Каос!
— Ви так гадаєте? Але ваше грандіозне повернення не зможе відбутися, бо тепер усе контролюють аудитори! Правила, містере! Ось, хто вони такі! Холодні мертві правила!
Ходяча хмара, в яку перетворився Ронні, зблиснула срібною блискавкою. А тоді ця хмара, візок і кінь зникли.
— Ну, мабуть, могло бути й гірше, — мовив сам собі Лу-Тзе. — Не надто тямовитий парубок, чесно. Та ще й трохи старомодний.
Він роззирнувся й побачив, що за ним стежить юрба аудиторів. Їх було кілька десятків.
Він зітхнув і вишкірився своєю ніяковою посмішкою. Цього дня у нього було аж забагато пригод.
— Я припускаю, що ви чули про Перше правило, так? — прорік він.
Це примусило їх на хвильку замислитися. Один мовив:
— Ми знаємо мільйони правил, людино.
— Мільярди. Трильйони, — додав інший.
— Отже, ви не можете напасти на мене, — сказав Лу-Тзе, — бо це Перше правило.
Найближчі до нього аудитори зібралися докупи, щоб порадитися.
— Мабуть, це стосується гравітації.
— Ні, квантових ефектів. Це очевидно.
— Логічно не може бути Першого правила, бо на цьому етапі ще відсутня концепція плюралізму.
— Але якщо немає Першого правила, чи можуть існувати інші правила? Якщо немає Першого правила, то де тоді Друге правило?
— Є мільйони правил! Вони повинні бути пронумеровані!
Чудово, подумав Лу-Тзе. Мені тільки залишається почекати, поки розплавляться їхні мізки.
Але один аудитор виступив уперед. Він мав божевільніший за інших вигляд, а також найнеохайніший. І ще він тримав у руках сокиру.
— Нам не потрібно це обговорювати! — відрізав він. — Мусимо ось що подумати: це нісенітниця, не варта дискусій!
— Але яке ж тоді… — почав один аудитор.
— Звертайся до мене містер Білий!
— Містере Білий, але яке ж тоді це Перше правило?
— Мені не подобається це питання! — зарепетував містер Білий і замахнувся сокирою. Тіло того другого аудитора розкришилося від удару лезом, перетворилося на летючий порох і розсіялося легкою хмаркою.
— Ще в когось є питання? — гаркнув містер Білий, знову здіймаючи сокиру,
Один або два аудитори, що не до кінця розібралися в поточній ситуації, роззявили було роти, щоб запитати щось.
Але знову їх стулили.
Лу-Тзе відступив на пару кроків назад. Він завжди пишався своєю добре відточеною здатністю вміти будь-кому заговорити зуби, але це великою мірою залежало від наявності бодай крихти здорового глузду в сутності, з якою ведеться діалог.
Містер Білий повернувся до Лу-Тзе.
— Що ти тут робиш не на своєму місці, органічний?
Але Лу-Тзе почув іншу розмову, що велася пошепки. Вона долинала з другого боку найближчої стіни і була такого змісту:
— Яка різниця, що там, до біса, написано?
— Точність важлива, Сюзен. А тут під кришкою є докладний опис. Дивися.
— Гадаєш, це справить на когось враження?
— Прошу тебе. Все має бути зроблене належним чином.
— Ой, тоді дай це мені!
Містер Білий наблизився до Лу-Тзе з піднятою вгору сокирою.
— Тут заборонено… — почав було він.
— Їжте… О, боже мій… Їжте… «розкішну цукрову помадку крем-брюле з чудовою малиновою начинкою в оболонці з дивовижного чорного шоколаду»… ви, сірі шельми!